Містечко Чорнобиль розташоване на північ від Києва. У 1986 році його ніби поставили на паузу, яка триває і досі. На землях Чорнобиля люди почали жити ще за часів Русі. Перша згадка про місто є в Іпатіївському літописі (1193 рік). Пізніше Чорнобиль захоплювали монголи, він входив до складу Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Російської імперії і Радянського Союзу. В часи Радянського Союзу в місті почали зводити величну споруду — атомну електростанцію, яка мала б декларувати «приручення» сил природи і фізичних явищ людиною.
Але в 1986 році сталося те, що не входило в плани будівельників електростанції — аварія на четвертому енергоблоці і пожежа. Після них настав шок, замовчування радянської влади та евакуація населення. Людям заборонили брати речі, бо вони могли бути наповнені тієї невидимої небезпеки — радіації.
В операції з ліквідації аварії брали участь люди з різних союзних республік, що нині відображається в пам’ятниках, які стоять на теренах пострадянського простору. Над четвертим енергоблоком звели захисний саркофаг. А 15 грудня 2000 року урочисто припинили роботу всіх енергоблоків атомної електростанції.
На сьогодні в Чорнобиль їздять туристичні тури і кожен/а може подивитися на місто, завмерле з 1986-го року.
Тема Чорнобиля не проста, і ти, напевно, вже не раз чув/ла інформацію про катастрофу 1986 року. У цій книзі ти знайдеш, мабуть, найповніший виклад подій, їхніх причин і наслідків, наукових досліджень та пояснень. Буде вдосталь інформації для обговорення з батьками, друзями, вчителями, а також — для самостійних думок.
Як почували себе жителі Прип’яті і мешканці навколишніх поселень (які тепер входять у зону відчуження), коли їм доводилося поспіхом залишати свої будинки, майно, домашніх тварин і екстрено виїжджати, не знаючи, що чекає попереду? Домівка для людини — це відчуття опори, як і все, що з нею пов’язано. Коли несподівано нам доводиться покидати її, ми нібито втрачаємо впевненість у собі, в житті, в майбутньому. Чого тоді ми найбільше можемо потребувати? Що може нам зарадити?
У такі моменти люди почуваються вразливими, незахищеними, зляканими, а тому дуже потребують підтримки. В історії нашої країни, на жаль, було немало таких невеселих моментів, коли доводилося полишати домівку. Вимушені еміграції, депортації, переселення. Сьогодні ця тема теж актуальна (наприклад, вимушені переселення жителів Донбасу і Криму; спроби повернення українських заробітчан на Батьківщину у період пандемії COVID-19).
Зверни увагу, що відчували евакуйовані після аварії на ЧАЕС, спробуй зрозуміти їхній стан, потреби і страхи. Що пізнали і усвідомили ці люди? Думаємо, так ти краще зрозумієш саму проблему переселення. Але не поринай надто глибоко. У них своя доля. Вона заслуговує на співчуття і повагу, проте не на твою пожертву, тому не ототожнюй себе з переселенцями. Але спробувати їх зрозуміти буде цінно. До речі, якщо ти порозмірковуєш на цю тему, то збагнеш безліч причин, через які у зону відчуження повертаються її колишні жителі.
Чи користуєшся ти іноді приказкою «Менше знаєш — краще спиш»? Наприклад, коли недоговорюєш щось батькам чи друзям, щоб надмірно не тривожити. Чи виправдано це, і якщо так, то коли?
Щоб не сіяти паніку, керівництво СРСР близько тижня не розголошувало інформації про Чорнобильську аварію. У Києві через 5 днів тисячі людей вийшли на святкову першотравневу демонстрацію, не підозрюючи про небезпеку. Але і не панікували. Тож як на твою думку, чи потрібне людям право на інформацію? Чи варто розголошувати масштаби трагедії, ризикуючи збільшенням тривоги та страху серед населення? А які вигоди може отримати проінформована людина? Але б’ємося об заклад — тобі самому/ій, напевно, хотілося б бути в курсі, бо інша приказка говорить: «Гірка правда краща за солодку брехню».
Сталінові приписують іноді фразу, які він нібито сказав під час Другої світової війни: «Смерть однієї людини — це трагедія. Смерть мільйонів людей — це статистика». (Насправді, ці слова звучать у романі Ремарка «Чорний обеліск»). Що для тебе означають ці слова? Чи погоджуєшся з ними?
Наслідки Чорнобильської катастрофи навіть складно порахувати, бо багато з них ми ще будемо віднаходити у хворобах людей, забрудненій екології, змінених долях. Але попри це статистичних даних теж вистачає. 56 людей загинули безпосередньо від наслідків аварії (під час вибуху або під час ліквідації від випромінювання). Більше 600 людей ліквідували наслідки аварії. Близько 350 000 людей евакуйовані із зони відчуження. Майже 8,4 мільйонів людей потрапили під вплив радіації у світі після вибуху. Скільки непрямих жертв — порахувати вже складно.
А чи можна порахувати вартість людського життя у цьому контексті? Просто уяви собі якусь людину: її життя, пристрасті, почуття, кохання і радощі, сподівання і мрії, труднощі, які вона долала, цілі, яких досягала, теми, про які думала. І таких людей тисячі, а може, і мільйони. Мабуть, якщо думати не статистикою, а життям людини, все ж не можна оцінити його у вартості. А отже долі, віддані для зменшення наслідків трагедії і їхнього поширення, — заслуговують, щоб їх згадати. Можливо, поставити свічку 26 квітня. Побажати подумки їм здоров’я або ж спокою, якщо ці долі закінчили свій шлях. І щоб їхній внесок не був даремним — жити далі, радіти і кохати, мріяти, сподіватися, долати труднощі і ставити цілі.
Хочеться, щоб ти не поспішав/ла із пошуками винного/ої чи прокльонами у сторону винуватців. Оскільки життя людини все ж безцінне, є велика спокуса знайти того, хто відповість, навіть і власним життям, за втрачені інші. Але річ у тім, що «провина» і «відповідальність» — це різні поняття. Спробуй зараз для себе їх розмежувати і знайти різницю.
Ось підказка від нас. Провина — почуття, що стосується минулого, відповідальність — майбутнього. Провина залишає пекучий сором за скоєне, і з неї немає виходу, бо минуле не змінити. Але відповідальність спрямована у майбутнє завдяки запитанню «Що ми можемо зробити чи що ми не повинні робити, щоб це не повторилося?» Найстрашніші події, окрім гнітючих почуттів, мають залишати нам ще й висновки й уроки — якщо ми їх не засвоїмо зараз, доведеться пройти ще раз.
Подумай про моменти свого життя, які тобі не дуже приємно згадувати. Ти відчуваєш провину чи відповідальність? Відповідальність — це здатність відповідати не лише за події, а й за їхні наслідки, навіть якщо вони не дуже приємні. І оскільки це не так вже й солодко (бо коли ти відповідальний/а — завжди будуть ті, хто змусить тебе «розплатитися» чи звинуватить у помилці), то велика спокуса — не брати відповідальність на себе. Запитай себе зараз, згадуючи минулий неприємний досвід: «Що я зрозумів/ла з тієї ситуації? Який цінний урок отримав/ла? Що я робитиму або не робитиму надалі, щоб не потрапити у схожу ситуацію?»
Відповідальність за свої рішення — теж нелегкий шлях. Щоб приймати правильні рішення, важливо набратися досвіду і бути досить компетентним/ою, особливо якщо від твоїх рішень залежать життя людей. Власне, це один із найдраматичніших моментів у чорнобильській аварії. Адже спеціалісти, які проводили випробовування реактора, не довірилися собі і не взяли відповідальність на себе, коли щось пішло не так — вони поклалися на керівництво, яке навіть не було присутнім на станції в той момент.
Чи змінилося б щось, якби робітники станції почали діяти, довіряючи власному досвіду і компетентності тоді, коли ситуація почала бути екстреною? Можна лише гадати. Але і піти проти керівництва та казати: «Цього робити не можна» — потребує неабиякої мужності. Чи був відповідальним пілот американського бомбардувальника, що скинув ядерну бомбу на Хіросіму? Адже йому віддали наказ. Або в чому була його відповідальність? А коли тобі ставлять завдання чи наказують щось зробити — у чому твоя власна відповідальність, і чи є вона взагалі?
Ми не дарма пропонуємо тобі міркування на цю тему, оскільки розвинута й успішна держава дійсно багато в чому залежить від індивідуальної відповідальності кожного/ої з її громадян, а не лише від влади.
Спокуса зняти із себе відповідальність добре показана в психологічному експерименті Мілгрема, результати якого шокували навіть тих, хто його проводив. Під наглядом авторитетного професора, який нібито досліджує закономірності пам’яті, учасник А мав перевіряти учасника Б на запам’ятовування окремих запитань. Якщо учасник Б відповідав неправильно — учасник А через спеціальний генератор пускав до нього силу струму, щоразу сильнішу, аж до рівня «смертельно небезпечно». Одразу заспокоїмо: учасник Б був актором і лише вдавав, що його б’є струмом. Але учасник А, який був єдиним піддослідним, цього не знав. Під тиском професора, що був поруч і втілював особу, що повністю відповідає за наслідки експерименту, більшість піддослідних доходила до останнього рівня струму — навіть коли учасник Б (актор) благав припинити біль, і навіть непритомнів та не реагував на струм. Нещодавно схожий експеримент проводили в Україні і зняли про це телепередачу. Ми вважаємо її ефективним щепленням від маніпуляцій із твоїм відчуттям відповідальності.
Героїзм стає у пригоді, коли більше ні́як розв’язати проблему. Навряд чи можна назвати героєм пілота, який керує звичайним літаком. Але у нестандартній ситуації, коли потрібно приземлити літак із неробочими двигунами, пілот ставить героїзм на перший план. На жаль, у СРСР часто не вистачало дієвих технічних ресурсів, банального індивідуального захисту чи навіть цінності людського життя. Тому героїзм був державною ідеологією, яка впливала на все.
Заради чого здійснювали подвиги? Мабуть, відчувався певний обов’язок перед суспільством або й перед планетою. Виконання цього обов’язку приносить моральне задоволення, навіть якщо ставить під загрозу здоров’я або життя. Здійснення подвигу відбувається заради чогось більшого, ніж життя. Ця віра допомагала радянським людям здійснювати, на перший погляд, нереальні вчинки. Через це багато літніх людей згадує часи СРСР з певною ностальгією, як величну добу. Але все добре, коли в міру і коли є баланс.
Чи часто тебе «тягне» на подвиги? Заради якої мети? Чи, можливо, це ще й потреба в адреналіновому підживленні? Багатьом людям, особливо підліткам, подобається лоскітливе відчуття викиду адреналіну в кров. Через це може бути цікаво дивитися жахастики чи пориватися в ризиковані подорожі (наприклад, тур у Чорнобиль). Ця ідея виникла у тебе не лише заради адреналінової дози? Подумай, чого ти очікуєш від цієї поїздки? Що хочеш дізнатися і як використаєш ці знання? Такі запитання цінно ставити собі перед будь-якою неоднозначною або ризикованою подією, у якій ти збираєшся брати участь. Пам’ятай про мету. Ми бажаємо, щоб у ній був великий, гідний сенс, і водночас зберігалася цінність твого життя та здоров’я.
У книзі подано 5 тематичних розділів із кількома історіями, які читаються легко і швидко. Ось поради, як це зробити цікаво:
Книга дуже багатогранна і деталізована, а інформація в ній буде корисною і для підлітків, і для дорослих. Але ми хочемо виокремити кілька важливих моментів для обговорення з дитиною.
Ми майже переконані, що ваша дитина відноситься до покоління, яке на сьогодні названо поколінням екологічної свідомості. Все більше підлітків і молодих людей стурбовані станом довкілля, відповідально ставляться до проблем забруднення і збереження екосистем. Є припущення, що у разі зміни свідомості принаймні двох відсотків населення, решта також увійде в незворотний процес змін. Ці еволюційні процеси є дуже важливими зараз, коли тенденції і тренди швидко поширюються. Тож тема жахливої трагедії на ЧАЕС набуває нового рівня актуальності — як притча-засторога, що розкриває нам як нові небезпеки, так і нові цінності.
Буде дуже корисно обговорити книгу разом з дітьми, тому що вона провокує багато запитань — складних, світоглядних і емоційних. Будьте уважними, адже саме це ваш підліток/а намагається збагнути зараз, коли його/її картина світу найактивніше вибудовується. Особливо доцільно почитати книгу, якщо раніше переглянули серіал «Чорнобиль» — оскільки він доволі емоційний і сильно впливає на наш чуттєвий рівень. Книга написана науково-популярним стилем і містить багато фактів, аналізу, порівнянь, залучаючи мисленнєві центри мозку, а не лише емоційні.
У природі підліткового віку є природне тяжіння до ризикованих вчинків, небезпечних подій чи гострих вражень. Це відбувається тому, що через гормональний бум підвищується поріг чутливості у дітей, а тому самі почуття повинні бути сильніші, щоб підлітки їх змогли відчути. У такі моменти активно залучається амігдала (мигдалевидне тіло) — особлива ділянка мозку, що відповідає за формування емоційних реакцій, прояв імпульсивності, орієнтацію на оточення. А оскільки префронтальна кора — ділянка мозку, що відповідає за аналіз, прогнозування наслідків, прийняття рішень — формується до 25 років, то емоційна сфера не завжди збалансована здоровим глуздом.
Своєрідною «страховкою» стають батьки і значимі дорослі, які допомагають підліткам зрозуміти свої емоційні стани, проаналізувати отриманий досвід, зробити висновки. Тож якщо тема книжки дуже захопить вашу дитину і йому/їй захочеться здійснити тур у зону відчуження чи дізнаватися ще більше інформації про трагедію — знайте, що це нормальне волевиявлення, продиктоване бажанням пояснити для себе світ і активною роботою амігдали. Але довірлива бесіда з підлітком/ою із тактовними запитаннями щодо інтересів, міркувань, висновків із теми допоможе збалансувати надмірну емоційність і «приземлити» тему до логічного розуміння і проявленої позиції. Подані нижче запитання допоможуть вам у цьому
Наші менеджери обов’язково повідомлять Вам, коли дана книга знову надійде в продаж.
Продовжити покупкиУвійти до особистого кабінету
