Історичний контекст
(підготувала Ірина Пустиннікова)
Україна дуже багата на палаци. Якщо замки, себто укріплені житла феодалів, збереглися не східніше за Західне Поділля, то палаци зустрічаються на всій території країни.
Розмаїття стилів
Який був найдавніший палац на українській землі, сказати важко. Можливо, в античному місті Тірі (чи Тірасі, на теренах сучасного Білгорода-Дністровського на Одещині) і в грецький, і в римський періоди проживала якась знать. Та місто збереглося до наших часів лише у вигляді окремих фундаментів. У Києві 2016 року археологи знайшли біля Десятинної церкви частину палацу князя Володимира. Це була цілком солідна будівля: 40 метрів завдовжки і площею у 500 квадратних метрів. Але до нашого часу дійшли — знову! — лише фрагменти фундаменти княжих покоїв.
Серед збережених найдавніші — палац Ужгородського замку та ханська резиденція у кримському Бахчисараї (1503).
Українські великопанські резиденції не внесли чогось значного в історію світової архітектури: у нас усе будували згідно з європейськими модами і трендами. З історичних причин ми не маємо готичних палаців чи садиб у романському стилі, але на наших теренах квітли ренесанс і бароко. Ренесансною була палацова частина замку Сенявських у Бережанах на Тернопільщині. Бароковий Маріїнський палац зберігся в Києві; зразком стилю була також нещасна резиденція Тарлів у Скалі-Подільській на Тернопільщині, знищена ударом блискавки.
Дуже щедро представлений класицизм, який запанував з кінця XVIII століття. Це і Антопіль на Вінниччині, і Качанівка на Чернігівщині, і Великі Межирічі на Рівненщині — і ще десятки садиб. Відгалуження класицизму — ампір — можна побачити у Верхівні на Житомирщині. У 1820-х роках на українську територію приходить мода на неоготику: це садиби у Новоселиці біля Старокостянтинова чи в Новому Поріччі (Хмельницька область), у Корсуні-Шевченківському на Черкащині, у Червоному на Житомирщині й у Чернятині на Вінниччині. У другій половині ХІХ століття з’являються історизм та еклектика (можна згадати палац Крупенських у Кривчику в Хмельницькій області чи Верхівку на Вінниччині).
Якщо від середини ХІХ століття на підросійських теренах усі церкви будували або перебудовували тільки в так званому cинодальному, псевдоросійському стилі, то на архітектуру магнатських резиденцій вплив імперії не поширювався. Тому господарі могли вибудовувати те, що про мріялося. Так у Леськовому на Черкащині з’являється замок у стилі тюдорівської готики, у Гощі на Рівненщині — швейцарське шале, у Петрівці на Одещині — комплекс у мавританському стилі, а у Макові неподалік від Кам’янця-Подільського — романтична вежа на палаці Раціборовських-Журовських.
Початок ХХ століття — це час розквіту вигадливого арт-нуво, стилю, який на підавстрійських територіях називали сецесією, а на підросійських — модерном. У ту епоху в наші палаци нарешті приходять вітражі. Як це могло бути красиво, можна й нині побачити в палаці в Новій Чорториї на Житомирщині.
Садиби, що з’явилися після 1920 року, можна зустріти лише на заході України, наприклад, у Дзвенигороді на Тернопільщині. Однак і там це лише поодинокі пам’ятки.
Що таке палац?
Скільки саме палаців є в Україні, не скаже точно ніхто. Тут і проблеми дефініцій, і проблеми збереження, і проблеми експлуатації. Зараз пояснимо, про що йдеться.
Із дефініціями ось як: сам термін «палац» поширений у багатьох слов’янських і не тільки мовах і походить від римського Палатинського пагорба — місця за 150 метрів на схід від Колізею. Саме там імператор Август облаштував свою велику й величну резиденцію. Потім власна назва, як це часто трапляється, стала загальною — і палатинусом, palazzo, палатами, палацем почали називати також житла інших імператорів, королів, князів чи магнатів. Далі більше: будинки, де жили королівські родичі чи й просто представники знаті, теж стали палацами. Зрештою, вже у XVIII столітті палацом стали називати житло знаті.
Один з синонімів «знаті» на наших теренах була… Правильно, «шляхта». Чимала частина українських територій до поділів Польщі у 1772 та 1792 років належала до Речі Посполитої — держави з найбільшим у світі процентом вищого класу. Десять відсотків її населення були шляхтою. Доходило до абсурду: історик Олексій Вінниченко наводить у приклад село Кульчиці в Галичині, де на 90 шляхтичів припадало 20 підданих. І таких сіл на Поділлі, Підляшші, в Галичині було багато. На Поділлі можна згадати Суржу під Кам’янцем-Подільським, на Львівщині — Верхню Білку, котра до 1939 року називалася Білкою Шляхтецькою — власне, через склад населення.
Зрозуміло, що навряд чи можна називати палацами звичайні саманні хати в невеликому селі, де проживає кількадесят збіднілих шляхтичів. Тож часом до дефініції палаців потрапляє уточнення про розмір: палац — це велика монументальна споруда. Часом ще додають «із безліччю кімнат».
Якщо поглянути на наших західних сусідів, то побачимо, що в Польщі архітектурну спадщину, яка лишилася від шляхти, поділяють на власне палаци, а ще «двори» і «дворики». «Двір» може бути навіть більшим за палац (та й кімнат мати «безліч»), але значно скромнішим: без пишного декору на фасаді, без витончених ліній. Звісно, у нас такі теж були. Приклади? Скажімо, садиба Гаєвських-Жебровських у Руді під Кам’янцем-Подільським чи Привітне (стара назва — Хрінівка) і майже сусідні Попелюхи на Вінниччині.
«Дворик» — це ще скромніше феодальне житло, котре від селянської хати відрізняє часом лише колонада з портиком біля головного входу. Подібні до польських «двориків» скромні шляхетські садиби збереглись і в нас: можна згадати садибу Слонецьких у Товстому на Тернопільщині чи найдавніший на Лівобережній Україні двір у Покорщині на Чернігівщині. Чи виконували ці споруди ту саму роль, що й палаци? Так. Чи були при цьому справді палацами? От бачите.
Ще одна проблема дефініцій виникає, коли говоримо про давні комплекси, що належали старовинним родам. Часта історія: до XVIII століття це був оборонний замок, а далі частину будівель трансформували за новою архітектурною модою та вимогами власників. Не завжди така перебудова йшла ледь не з нуля, як у Вишнівці на Тернопільщині. Часто знайти ту межу, котра відділяє замкову архітектуру від палацової, значно складніше. Тут спадають на думку маєток Понінських на підвалинах Червоногородського замку на Тернопільщині, оборонний двір у закарпатському Довгому чи палацовий корпус у Золочеві на Львівщині. Подібних реновацій було чимало, та вони або взагалі не збереглися, або дійшли до нас лише руїнами. У палаци були перебудовані пристінні комплекси у замках в Кудринцях, Сидорові. Наскільки то були саме «палаци», сказати теж складно: іконографії (гравюр, малюнків чи картин) тих часів практично немає.
Часом на територіях замку відразу будували палаци як складову частину замкових комплексів: Комендантський палац у Хотинській фортеці в Чернівецькій області, палац Сенявських у Меджибожі поблизу Хмельницького, палац Другетів в Ужгородському замку.
Окремо виділимо підвид palazzo in fortezza (палац у фортеці),ренесансну вигадку італійських «ідеальних міст». Ми розташовані далеко на північ від Альпів, але мали й свої «ідеальні міста». Саме такий «палац у фортеці» становить центральна частина замку в Збаражі. Це безсумнівний палац — але його важко уявити без бастіонів і замкових стін навколо.
Є в істориків і краєзнавців ще термін «палацик». Він про невеликі, камерні ошатні споруди, часто у межах міста, зведені здебільшого наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вони відрізняються від класичних палаців іще одним важливим аспектом: їхніми власниками бували й не дворяни. Це, наприклад, стилізована під ампір садиба лікаря Оскара Кмельмана у Дзвенигороді над Дністром (Тернопільщина, 1920-ті роки) чи трохи старіший майже-замок Мікулі-Волчинських у Буденці на Буковині.
От і виходить, що порахувати всі палаци, двори та палацики — непросте завдання. Особливо якщо ми згадаємо…
Проблеми збереження палаців
У Першу світову війну і в добу Визвольних змагань велетенська кількість панських садиб пішла з вогнем. Із тих, що вистояли в бурхливі часи, у радянський час пощастило вижити лише тим, які отримали нову функцію: стали санаторіями, лікарнями, дитячими будинками, школами, інтернатами або заводськими конторами. Про збереження інтер’єрів зазвичай узагалі не йшлося. Старовинні фрески забілювали вапном, як у Маліївцях чи Чорномині на Поділлі. Панські бібліотеки йшли на розпалення печей, а меблі розпорошувалися селом.
Туристи часто дивуються, коли бачать на скромній двоповерховій будівлі поблизу кам’янець-подільського кафедрального храму табличку «Палац єпископа». Хіба може палац бути аж таким скромним? Може, якщо пережив радянські часи і кілька капітальних ремонтів у ролі державної установи або школи. Те саме стосується лікарень у містечках Деражня та Віньківці на Хмельниччині: колись то були великопанські резиденції, але зараз про це пам’ятають хіба старі їхні стіни. Зовні споруди «не тягнуть» на палац. То рахувати їх до списку чи ні?
Навіть важка чавунна охоронна табличка на фасаді будівлі часто не рятувала палаци від руйнування. Цегляний класицистичний палац першої половини ХІХ століття в Тютюнниках на Житомирщині розібрали на початку ХХІ століття селяни — на свої господарські потреби. А неоготичну палацову вежу палацу у Висічці на Тернопільщині завалили трактором у 1991 році.
Вбиває палаци й безгосподарність. Уже перетнула межу неповернення колись розкішна садиба в Ободівці на Вінниччині — довести до ладу ці руїни неможливо, хіба руйнувати все і будувати копію. Тільки кому ж це потрібно?
Якщо більшість туристів із задоволенням відвідує навіть руїни замків, то залишки палаців такого ажіотажу не викликають. У нас спрацьовує чітка асоціація «палац = розкіш» — і сумні реалії дратують, а часом викликають огиду. У багатьох регіонах присутній також стереотип «то все польське, а не наше». Поки ми не почнемо цікавитись архітектурною спадщиною України, поки не усвідомимо, що всі історичні споруди заслуговують на інтерес та повагу, палаци й далі руйнуватимуться. І лише кілька полум’яних ентузіастів рятуватиме їх від помирання. А цього для такої великої країни, якою є Україна, занадто мало.
