Цей методичний комплекс матеріалів про історію Голодомору для дітей дошкільного віку розроблений за підтримки Українського інституту національної пам’яті.
Історія скрині нараховує багато століть. Точний час її появи визначити важко тому що, по суті, скриня — це ящик для зберігання речей. Відомо, що вона існувала з XVII століття. В українській традиції скриню прийнято прикрашати візерунками. У кожному регіоні України свої особливості прикрашання: в Наддніпрянщині скрині переважно мальовані, в Галичині та на Закарпатті — прикрашені різьбленими візерунками. У скринях дівчата зберігали придане і свої багатства. Це могли бути гроші, прикраси, рушники, одяг чи сувої полотна. Скриню використовували і як меблі — стіл чи лаву.
У 1917–1921 роках в Україні відбувалася Національно-визвольна війна. Радянська влада спиралася на робітників, тобто пролетарів та матросів, загалом — на бідних людей, без своєї власності. А в Україні жило багато аграріїв. Через сукупність цих факторів українське село загалом і верства заможних українських селян (кулаків) зокрема виявилось у прицілі радянської репресивної машини. Тому протягом 1932–1933 років Україна потерпала від штучно організованого голоду (офіційна назва — Голодомор).
Пережитий нашими бабусями і дідусями голод, а потім іще голодні хвилі війни і товарні дефіцити на генетичному рівні вкарбували знання про те, що їжі мало і треба її запасати. Наш мозок запрограмований багато тисяч років тому способом життя первісної людини, яка ще не опанувала ні сільського господарства, ні навіть мисливства настільки, щоб відчувати ситість. Тому дотепер мозок схиляє нас до жирної та солодкої їжі. Відтак пережитий Голодомор підвищує на генетичному рівні схильність наступних поколінь до діабету ІІ типу. Тобто можна уявити собі силу пережитого напруження і смертельної небезпеки, якщо вона настільки вкарбувалася в генах наступних поколінь. Проте зараз зростає перше покоління українців, яке має шанс вийти за межі цінностей виживання — вони позбавлені страху голоду, насильства і спротиву, пов’язаного з цим. Зокрема, сучасні діти уже можуть не сприймати примус з’їдати все до останньої крихти.
Це сумна і страшна сторінка нашої історії. І зазвичай такі травматичні події стираються з пам’яті, адже забування виступає захисною реакцією. Ті області, в яких Голодомор був найсильнішим, найбільше його потім і заперечували. Але поки травма не проговорена, ми не можемо її позбутися. Наразі біль вже трохи ослабився, тому варто почати про це говорити.
Розкажіть своїй дитині, що багато років тому український народ вимушений був голодувати, бо лихі люди забирали в українських селян їжу. У той час нелегке життя було в прабабусів і прадідусів дитини. Їх часто переконували, що вони не мають права бути, вселяли навіть страх виборювати своє право на життя. Але окрім смутку і жаху, закцентуйте увагу на почутті вдячності, адже наші прабатьки змогли вижити, знайти способи продовжити існувати, щоб врешті-решт з’явилася на світ і ваша дитина. Ми — нащадки тих, хто вижили. Але вони пам’ятають про той страшний голод, тому досі шанобливо поводяться із хлібом. Крім того, щоразу намагаються нагодувати нас досита, бо це для них велика цінність і радість. Тепер можна зрозуміти бабусь і дідусів, які просять все доїдати. Зрозуміти, простити і подякувати за турботу й силу життя, яку вони подарували нам. Хоча це і не означає, що ми маємо себе силувати споживати більше, ніж хочеться.
Можна написати бабусям і дідусям листа чи зробити листівку, в яких висловити вдячність за своє життя і за те, що вони вижили заради наступних поколінь.
Цінно буде розповісти дитині про те, що на нашій планеті і зараз, на жаль, є місця, в яких люди голодують. 4 млн людей помирають щороку від голоду, водночас у розвинутих країнах у смітник викидається до 30 % їжі. Такий дисбаланс планетарного масштабу і досі не має дієвих стратегій вирішення. Але на знак пошани до наших предків, які вижили у скрутні часи, і до людей, які сьогодні недоїдають, дитина може уважніше й шанобливіше почати ставитися до їжі. У цьому контексті можна завести якусь нову сімейну традицію або правило: наприклад, не кидатися їжею, або готувати із залишків смачну страву (до речі, саме так колись придумали піцу
Але наведена книга напрочуд життєствердна, а скриня — багатозначний символ у ній. Поговоріть з дитиною про те, що означав цей предмет для головної героїні. Скриня — це місце, куди складають скарби і все дороге й цінне для нас. Що може бути скринею для дитини? Найпрекраснішою скринькою, схованкою, до якої ніхто не вдереться, може бути наше серце. Адже саме в ньому зберігаються наші світлі спогади і добрі почуття: вдячність, любов, радість, щирість, щедрість, доброта. Пограйте у гру «Скриня у серці»: називайте по черзі, що ви візьмете у скриньку свого серця. Це може бути спогад якоїсь радісної події, посмішка або улюблена страва, іграшка або мамина любов. Усе, що насичує нас оптимізмом, життям і силою, може поміститися у нашій серцевій скриньці і бути ресурсом. А найпрекрасніше те, що місця у такій скрині вистачить для всього! Ця легка й душевна гра залишить відчуття наповненості та багатства і у вас, і у вашої дитини. У скрутні моменти згадка про скриньку, яка завжди із собою, допоможе вашій дитині впоратися й відчувати опору.
Школа як навчальний заклад з’явилася на території сучасної України за часів Київської Русі. На стінах Софії Київської, побудованої в ХІ столітті, є графіті, авторство яких приписують учням. Але варто відзначити, що школи були поодинокі і більшість людей не вміла навіть писати і читати, а ті, хто вміли — вчились вдома або при монастирях.
Популярними були «освітні тури» по багатьох навчальних закладах Західної Європи.
За козацьких часів з’явилися школи, які утримувалися на кошти містян. Там могли навчатися діти незалежно від соціального стану та рівня доходів батьків. А католицькі монахи-єзуїти створили цілу мережу своїх шкіл в Україні.
Пізніше, у ХІХ столітті, наймасовішими були «дяківські» церковно-приходські школи, де навчалися сільські діти. Натомість у містах були гімназії. У другій половині ХІХ століття вперше з’явилися школи для дівчат
З приходом радянської влади в Україні до школи пішли навіть дорослі, адже було оголошено кампанію боротьби з неписьменністю. А для дітей навчальні програми дуже змінились. Раніше школярі вивчали Закон Божий і мертві мови (латину, давньогрецьку) та читали античних авторів. Проте в 20-х роках ХХ століття обов’язковим елементом шкільної освіти стало впровадження політичної інформації. У школі обговорювали поточні політичні події та передові статті в газетах. Діти обов’язково спочатку мали ставати жовтенятами (названими так на честь Великої Соціалістичної Жовтневої революції), а згодом — піонерами та комсомольцями. Із незалежністю України ця система перестала існувати.
Сучасна освіта дуже різноманітна — усі можуть вибрати її за власним смаком.
Завжди корисно змістити фокус уваги з близького на далекий, щоб побачити сьогодення у перспективі всього розвитку — від минулого до майбутнього. Так само корисно школярам дізнатися про історію шкіл та формування шкільної освіти — щоб глибше зрозуміти суть сучасного навчання.
Книга допомагає розвивати такі важливі функції мислення:
Звісно, багато школярів запитує: «Навіщо потрібна школа?» І це абсолютно нормальне запитання, ба більше — навіть потрібне, щоб сформувати власну позицію щодо навчання (яка буде відлунювати протягом усього життя). А тому, коли дитина з кривлянням поскаржиться, що «навчатися — це дарма витрачати час», не поспішайте доводити свою думку, а поцікавтеся, чому вона так гадає? Які є аргументи? В книзі можна знайти багато таких приводів для аргументів. А найголовніше для дослідження цього питання — зробити це у масштабі, «зумуючи» свою увагу до широкого осмислення.
Через пошук спільного і відмінного діти вчаться ідентифікувати унікальність кожного нового явища. Щоб зрозуміти суть сьогоднішнього навчання, корисно подумати, що із сучасної школи було раніше, а що з’явилося нещодавно? Якою школа була у різні часи і коли була найбільш схожою до теперішньої? Найпростіша форма порівняння — рухатися від зворотного, через частку НЕ. На що точно НЕ схожа сучасна школа? Чим вона НЕ є зараз? Чого зараз у сучасній школі НЕмає з того, що було раніше? А от питання, добре це чи погано — це вже розвиток наступної мисленнєвої функції.
Аналітичні здібності допомагають дитині прийняти рішення, правильно розуміти і виконувати завдання, тлумачити дії та реакції інших людей. Найпростішою формою аналізу можна назвати одвічне запитання «Що добре, а що погано?». Розпочніть з дитиною обговорювати, що у навчанні кожної епохи було добрим, а що поганим, на вашу думку? Що допомагало, а що заважало? Візьміть за правило, що в усьому можна побачити щось хороше — це сприятиме меншій категоричності і більшій гнучкості у формуванні світогляду (а отже, і легкій адаптації до швидких змін у світі).
Допомагає розвивати корисну навичку — знаходити щось загальне і спільне навіть для різних з першого погляду явищ. Незважаючи на різноманітність форм, у різні часи закладами освіти були саме школи. А от чому всі вони названі одним словом — гарне запитання для «прокачування» функції узагальнення. Також можна запитати, що об’єднує учнів усіх часів.
Про ці навички говорять менше, адже вони за своєю природою неконкретні і закладають основи саме абстрактного мислення. Синтез дозволяє повчитися бачити цілісність, єдність різноманітностей, одну мозаїку, складену з різних клаптиків. Абстрагування допомагає утримувати в голові уявні речі і умовиводи, які неможливо виразити матеріально, та осмислювати явища і поняття. Після прочитання і обговорення можна запитати дитину, що таке, на її думку, школа? Яке своє тлумачення він чи вона може запропонувати? Навіщо люди вчаться? Для чого людству потрібна школа? А якщо школа зникне, чи буде щось замість неї, і якщо так, то що?
Це надважлива функція мислення для дітей. Вона допомагає розуміти свої відчуття і стани, сформувати ставлення до різних питань. На цьому рівні закладаються і емпатія, і емоційний інтелект, і самовираження. А тому будь-які запитання, що стосуватимуться суб’єктивної оцінки читача/ки (наприклад, «Як ти ставишся…?», «Як тобі цей момент…?», «Що ти відчуваєш, коли читаєш тут…?»), дають змогу змістити фокус уваги із зовнішнього світу на внутрішній, до своїх почуттів, думок та власних запитань. А звідси й буде виокремлюватися власний погляд, у якому є право на висловлення своїх вражень «тут і зараз», без оцінки та виправлення.
Здатність писати і читати — один із головних критеріїв цивілізації. Записана інформація значно спрощує нам життя і дає змогу передавати її через покоління. До появи письменності люди могли обмінюватись інформацією лише усно. Тобто тільки власна пам’ять могла зберігати знання про навколишній світ. Через це ускладнювалися технічні винаходи, бо одні дослідники не могли знати про ідеї інших. Поява письменності та здатності читати прискорила технічний прогрес людства.
Точна дата появи письменності та вміння читати дискусійна. Найдавніша спроба схематичного передавання інформації фіксується в табличці з Кіша (датується 3500 роком до Р. Х.) з межиріччя Тигру та Євфрату (сучасний Ірак). За пів тисячоліття після того з’являються давньоєгипетські піктограми. У давніх суспільствах дуже мало людей могли писати та читати — це вважалося дуже складним вмінням і часто передавалось у спадок.
Стрімкий стрибок у популяризації читання відбувся після винайдення друкарського верстата (у ХV столітті). До того створення однієї книги потребувало значних сил та часу, адже книгу переписували вручну. Відтепер з’явилася можливість друкувати цілі тиражі, що збільшило кількість книг, а відповідно і читачів.
На межі ХХ і ХХІ століть відбулася чергова революція у читанні — ґаджетизація. Тепер зовсім необов’язково роздруковувати текст, щоб його прочитати. Це можна робити з екрана комп’ютера, планшета, телефону. Із поширенням інтернету кількість текстів стрімко зростає. Відповідно, через мозок людей нині проходить більше інформації, ніж будь-коли. Навіть з’явилося таке явище, як перенасиченість читанням: люди обмежують себе в читанні, яке колись було елітарною навичкою.
У 2018 році Україна вперше взяла участь у найбільшому компетентнісному дослідженні середньої освіти PISA, де одним із факторів була читацька компетентність — навичка читати осмислено. «Бустрофедон. Коротка історія читання» може наштовхнути на роздуми про якість читання і еволюцію книг.
Як допомогти дітям стати книголюбами?
У перших розділах книги «Бустрофедон. Коротка історія читання» можна знайти опис впливу читання на роботу мозку. Під час читання активується велика кількість мозкових центрів, що впливають на розвиток мовлення, уяви, пам’яті. Коли ми читаємо, то концентруємось і настільки проживаємо сюжет, що вмикаємо навіть рухові центри. А коли переказуємо прочитане, то вмикаємо важливі мисленнєві процеси — аналіз, синтез і узагальнення. Тож із погляду фізіології, інформація, яку ми самостійно прочитали (а потім ще й розказали комусь), засвоюється ефективніше, ніж відео.
Її можна плекати з раннього віку. Ставлення до книг, обговорення прочитаного, спільне читання вголос, декламація віршів — усе це спонукає дитину читати. Людина має особливі дзеркальні нейрони, завдяки яким вона може навчатись, наслідуючи. Діти інколи копіюють жести, звички, вислови батьків. Якщо у вашій родині шанують книги, то шанси полюбити читання у дітей значно зростають.
Сучасні реалії спонукають нас пристосовуватися до швидкого ритму життя, змін та інновацій. Технології і ґаджети можуть викликати певний спротив та тривогу, особливо у старшого покоління. Для них занурення дітей у смартфони має суперечливий і загрозливий вигляд.
Діджиталізацію варто прийняти як даність — адже це явище неодмінно проникне в наше життя. Батьки часто непокояться, бо між читанням і сидінням у соціальних мережах діти вибирають останнє. Однак, книги як джерело знань та інформації точно залишаться на ще кількадесят років.
Пригадаймо, як авторка описувала еволюцію книг: спочатку це були глиняні таблички, потім — сувої, а після них — зшитки та книги в сучасному вигляді. Ми можемо розглядати ґаджети як інструмент для оптимізації процесу читання. Безпечний рідер (електронна книга) чи додаток на смартфоні дають можливість читати у будь-якому місці. Інколи це може пришвидшити процес формування корисної звички читати.
Історія людства різноманітна та захоплива. Сучасні науковці можуть досліджувати особливості життя людей у давні часи. Завдяки науці ми знаємо про те, що люди могли їсти в той чи інший період історії, у що вдягалися, у чому жили та які мали суспільні ролі.
Останні двісті років людство невпинно супроводжує технічний прогрес, що поширився на всі сфери життя. Це помітно у тривалості життя, харчуванні, системі охорони здоров’я, мобільності людей тощо.
Людство, що почало свою історію, у кращому разі, з мисливства (а якщо глянути правді в очі — то з падальництва) та збиральництва, через віхи історії прийшло до виготовлення генно-модифікованих рослин та клонованих тварин.
Людство, що почало свою історію з кочового способу життя, залежного від маршрутів пересування тварин, стало будувати цілі міста в пустелі і насипати штучні острови в морі.
Ми думаємо, дорогий читачу/ко, що дещо знаємо про тебе. Якщо ми вгадали — постав галочку навпроти кожного відгаданого пункту, а потім порахуй, скільки балів вийшло.
Що ж, порахуй бали. І якщо у тебе більше 5 — то можемо точно сказати, що ти житель/ка ХХІ століття. Але навіть якщо тобі здається, що твої відповіді і життєві вибори — тільки твоя власна воля й ініціатива, то книжка покаже, що твій спосіб життя — це переважно НЕ твій вибір. На те, як ти живеш сьогодні, як думаєш і чому надаєш перевагу, вплинули конкретні соціальні умови і тисячі років історії людства. І для того, щоб зрозуміти краще свою природу, ЧОМУ ти живеш і вчиняєш саме так, а не інакше, і в чому плюси такого способу життя — почитай книжку «Залюднена планета»
Всю книжку одразу ти навряд чи здолаєш: історії в ній рясніють цікавими фактами, закономірностями й ілюстраціями, які потребують вдумливого засвоєння. Тому одразу читати все буде навіть шкідливо. Ось поради декількох способів, як краще для твого мозку опанувати цей текст:
А тепер декілька моментів з книги, на які ми хочемо звернути твою увагу.
Вважай, що тобі пощастило, адже ти народився/лася у найсприятливіший для себе період. Тому що зараз якраз саме той час, коли діти мають велику цінність! І хоча, можливо, ти думаєш, що дитинство позаду і не вважаєш себе дитиною — у сучасному світі дитинство як ніколи безпечне і захищене (на законодавчому рівні дитинство завершується у 18 років, але з погляду психології наш мозок повністю формується до 25 років). Коли будеш читати — порівняй, як сприймали дитинство у різні часи. А вік юнацтва (тобто той, який ти проживаєш — приблизно 13–17 років) взагалі з’явився як поняття лише на початку 20 століття. Народись ти на 200 років раніше, то вже б, напевно, був зайнятий/а нелегкою роботою, майже гарантовано — фізичною. Працювати б довелося майже без вихідних, більше 12 годин на добу, не з власної волі, і отримувати за це платню, якої, у кращому разі, вистачало б лише на харчування. А щодо ігор — на них не було б часу. Як у Шевченка: «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом». Ніяких акаунтів, фолловерів, стрімів, сторіз, лайків, чатів, летсплеїв, блогів тощо. Та можеш порівняти навіть своє дитинство із тим, що було 30 років тому (дитинство твоїх батьків) — це ж принципова різниця! Сподіваємося, що під час прочитання книги ти зрозумієш, що зірвав/ла джек-пот, народившись у ХХІ столітті. Не забудь із вдячністю згадати свою щасливу долю і своїх батьків.
Ще один факт твого везіння: ніколи раніше життя (особливо дитяче) не мало таку цінність, як сьогодні. Будеш читати — знайди цьому підтвердження.
Спойлер: коли люди довкола масово вмирають від будь-якого приводу, смерть нікого не дивує і життя не має великої ціни — сьогодні є, завтра немає. Тому якщо тобі здається, що сучасний світ занадто несправедливий, а коронавірус чи ще якась хвороба вб’є нас усіх — книга додасть тобі оптимізму і спростує твої страхи. Принаймні такої нищівної загрози, як чума, людство вже не зазнає, а якщо й зазнає, то відновиться напрочуд швидко. Тож нам загрожує хіба що великий астероїд (жартуємо, це вже тема для іншої книги). До чого це: людство прогресує, навіть якщо тобі здається навпаки. Познайомся зі статистикою в книзі — багато фактів вражають.
Їсти треба. І це вже не просто батьківська забаганка чи бабусина приказка, а об’єктивний науковий факт, якому є багато «залізобетонних» аргументів. Після прочитання книги ти зрозумієш докладно, чому їжа — це життя, як від неї залежить наш ріст, імунітет і здоров’я.
Спойлер: знання про їжу, здобуті ціною життів мільйонів людей, тому приділи увагу цьому пункту на знак пошани до їхніх жертв. Ну і, до речі, якщо вчасно не поїси — твоєму мозку буде складно опановувати навіть цей текст. Можеш дізнатися, чому.
До речі, про бабусині приказки. Ми сподіваємося, що після прочитання «Залюдненої планети» тобі буде легше зрозуміти своїх бабусь і дідусів (і прабабусь та прадідусів також). Тому що їхній спосіб мислення і «забобони», які можуть нас іноді дивувати чи навіть дратувати, не з’явилися просто так. Свого часу то були їхні захисні механізми, звички формувалися під впливом того часу і тих соціальних умов. Так само, як і твої звички, до речі. Захочеш дізнатися більше — поцікався теорією поколінь. До неї можна ставитися по-різному, але вона відкриває ще один погляд на те, чому наші батьки і прабатьки саме такі, і найголовніше — як знайти з ними порозуміння і як їх прийняти.
Якщо ти колись чув/ла дошкульне, принизливе обзивання «селюк» (або, може, воно звучало у твоїй мові) — то книжка покаже тобі, що ми живемо у світі, повному комфорту і високошвидкісного інтернету, саме завдяки «селюкам». І якщо ти містянин чи містянка — подякуй їм за те, що дозволили ці міста будувати і створити у них безліч нових професій. Можливо, одну з них ти скоро опануєш для свого задоволення. Вся наша цивілізація почалась із села, і все, що ми маємо сьогодні, стало можливим лише завдяки тому, що люди дійшли до сільського господарства. Недарма навіть у фільмі «Інтерстеллар» життя недалекого майбутнього на Землі, що перебуває на межі виживання, залежить від посівів і врожаю. Селяни важко працювали, несправедливо потерпали і навіть вимирали (сумні сторінки українського Голодомору торкнулися переважно сіл) — щоб сьогодні ми могли жити, як живемо. Подякуй подумки селянам — і сьогоднішнім, і минулих тисячоліть.
Цікаво, що ти скажеш про суспільні правила після прочитання книги. Чи зміниться твоє ставлення до них? Книга розповідає про те, як нові суспільні порядки (наприклад, частіше мити руки, не виливати відходів у річку, користуватися засобами контрацепції) сприяли покращенню рівня життя. Водночас інформує і про те, як прийняті у суспільстві правила і норми заважали впровадженню прогресивних змін. Наприклад, коли «зверху» сказали, що контрацепція — це зло, коли місіонерів саджали до в’язниці, і навіть коли усі ходять без маски під час епідемії. Таке явище у психології називається конформізмом — під впливом більшості людина вчиняє, як більшість, хоча сама може і не хотіти цього. О, якщо ти будеш чесним/ою із собою — ти зізнаєшся, що хоч раз у житті проявив/ла конформізм у своїх діях. Усі ми до цього схильні бо конформізм — це наша певна захисна реакція, соціальний інструмент, який ніби гарантує залученість до суспільства, друзів і визнання. Але іноді віра у загальні правила і їхню істинність може бути і недоречною. От цікавезний епізод на підтвердження. Не можна сказати, що іти за визнаними нормами не варто. Так само, як не можна сказати, що усі визнані норми логічні. Але є перевірені часом, вистраждані життями людей, тож, мабуть, доцільно робити вибір, спираючись на власний досвід і досвід багатьох інших людей. Про такий досвід і будеш читати у цій книзі. Людство вчилося на своїх помилках, це плата за прогрес.
В будь-якому разі, бажаємо тобі цікавих відкриттів під час прочитання! Have fun!
P.S. До речі, якщо хочеш бути в курсі демографічної ситуації — можеш відвідати спеціальний сайт для цього, де в режимі реального часу можна бачити, скільки людей просто зараз народжується і помирає, та багато іншої статистичної інформації щодо того, що зараз діється у світі. Про Україну там також є.
По-перше, вам, звичайно, буде цінно ознайомитись із коментарем для дітей. А якщо залишаться запитання чи пропозиції — напишіть нам
По-друге, важливо буде і прочитати саму книгу. Адже метод викладу у «Залюдненій планеті» демонструє ефективні інструменти (факти, статистику, аналітику), які допомагають доносити свою думку підліткам. Що не знаємо — вивчаємо, гуглимо, досліджуємо. Аргументація — важливий фактор довіри для сучасного покоління дітей у швидкому інформаційному просторі. Як і сторітеллінг, якого теж достатньо у запропонованому тексті про історію демографії.
А для спілкування на актуальні теми, що порушуються в книзі (child-free, нові культурні норми, витівки щодо харчування, міграції тощо), хочемо подати декілька фактів для кращого розуміння вашої дитини:
Бажаємо вам приємних читань і порозуміння із вашими дітьми, що дорослішають!
У археологів немає єдиного чіткого погляду на те, чим вони займаються. Одні вважають, що вивчають історію людства (переважно давню) за речами та є істориками. Цей підхід популярний в Україні та пострадянських країнах. Інші ж археологи вважають що вони не історики, а культурні антропологи, і їхнє завдання — вивчати не історію, а культурну мінливість людства. Такої позиції дотримуються переважно американські археологи. Єдиним для всіх археологів є спільний метод — археологічний. Власне, розкопування залишків життя людей з минулого і визначають археолога й відрізняють його від інших науковців.
Перші цілеспрямовані археологічні розкопки античних Помпеїв відбулись в 1763 році. З того часу по світу почалися розкопки слідів життєдіяльності людини.
Традиційно давню історію людства ділять за археологічною періодизацією. Приблизно 200 років тому була виведена система «трьох віків», якою користуються археологи і понині. Згідно з цією системою вся історія людства ділиться на три послідовні доби: кам’яну, бронзову та залізну. З часом археологи значно ускладнили поділ давньої історії — ввели мідний вік (а деякі його називають «халколіт» — згадайте про кіношного Халка — у перекладі з грецької його ім’я означає «мідний», а халколіт — «мідно-кам’яна доба»). А кам’яну добу фахівці поділили на палеоліт, мезоліт та неоліт, що означає «стара кам’яна доба», «середня» та «нова» (ім’я Нео, головного героя фільму «Матриця», з тієї ж грецької означає «новий», а неоліт — «новий камінь»).
Археологія цікава тим, що вона має як власний метод, так і користується висновками інших наук, а особливо природничих. Дуже важливу роль у вивченні давнього минулого відіграють методи датування (радіовуглецевий, калій-аргоновий, палеомагнітний та інші). А для дослідження більш пізніх часів археологи також долучають аналіз писемних джерел. Фактично археологи можуть вивчати давню історію від появи людства до зовсім недавніх подій. Завдяки такій широті свого предмета дослідження археологія як наука дуже різноманітна й багата і приваблює нових дослідників.
Чому ми так хочемо знати секрети минулого? Навіщо люди цікавляться, що і як робиться: як знімали фільм, у чому розгадка фокусів, як створювали прилади?
Людська природа змушує нас досліджувати, шукати розгадки і відповіді на запитання. До речі, таке свідоме прагнення є лише у homo sapiens.
Нейропсихологія, наука про зв’язок роботи мозку та поведінки, пояснює цю особливість потребою у дофаміні — гормоні, що відповідає за мотивацію та задоволення.
Археологія — наука, що якраз і займається «розкопуванням» таємниць та встановленням зв’язків між подіями минулого. А навіщо нам взагалі його знати? Щоб відповісти на ці запитання, поміркуйте над такими темами:
Можливо, ви помічали з якою цікавістю діти (та й дорослі теж) розглядають свої старі фото? Вони часто допитуються у батьків, якими були у дитинстві, поринають у спогади про перші іграшки, курйозні ситуації чи поїздки. Усе це ми підсвідомо аналізуємо, щоб краще пізнати і зрозуміти себе.
У період первісності, як і в нашому ранньому дитинстві, почалося формування важливих принципів, інстинктів, страхів і вірувань, які досі впливають на нас. У другій частині книги описано, як у процесі розвитку від людиноподібних мавп наші пращури змінювались, яких рис та знань набували, які винаходи та знаряддя придумували. Дослідники дійшли висновку, що найпоширеніші страхи та інстинкти були закладені сотні тисяч років тому.
Наприклад, страх публічних виступів залишився нам у спадок від тих, кого у давні часи виганяли із групи з якихось причин — протиставляли усім іншим і закидали камінням. Хоча зараз під час виступу камінням ні в кого не кидають — цей страх залишається найбільш поширеним. Часто він може з’являтися без вагомих причин, але тепер, коли ти знаєш його походження, можеш його усвідомити і навчитись контролювати.
За схожим принципом діє стресовий інстинкт «бий-біжи-замри». Пригадай, як ти реагуєш, коли опиняєшся у стресовій чи складній ситуації: активно вступаєш у конфлікт, кричиш і атакуєш? Чи навпаки — тікаєш і намагаєшся оминути загрозу? А може, навіть завмираєш і «втрачаєш мову»? Усі ці типи реагування разом з емоціями, здатністю розпізнавати обличчя та розумінням мови — результат досвіду, який разом із генами передали наші давні пращури.
Якщо ми розуміємо і усвідомлюємо механізми, що були закладені давно — ми можемо моделювати майбутнє. Минуле допомагає пізнати себе, свою історію, страхи, реакції і світ таким, яким він є, щоб рухатися далі, робити вибір і рости.
Під час розкопок археологи можуть відтворити життя цілих народів, аналізуючи лише рештки посуду чи знарядь праці. Навіть найдрібніші речі — це сліди, які по собі хтось залишив. У першій частині книги ти дізнаєшся про принцип роботи археологів: вони знімають шари ґрунту, аналізують їх, розчищають уламки речей, викопують великі предмети. Для людей, які їх залишили, — ми і є майбутнє. Якими вони нас уявляли? Про що фантазували?
У різні роки було популярно закладати капсули часу — послання з побажаннями, описом побуту та життя (інколи додавали навіть фото, документи, якісь речі). Спробуй теж написати собі листа в майбутнє, де опиши, що для тебе важливо зараз, розкажи про свої мрії та плани, залиш побажання. Відкрий капсулу через рік і подивись, як ти змінився/лася. Це може бути корисно для усвідомлення плинності життя: наші інтереси, орієнтири й бажання трансформуються разом з нами, але завжди залишиться щось цінне й незмінне.
Свідоме споживання, сортування сміття, використання органічних матеріалів — це цілком реальні дії, сліди, яких ми можемо залишити у спадок нашим наступникам. Наші вчинки завжди мають якісь наслідки, проте ми можемо обирати, чи будуть вони корисними для майбутнього. Ми залишаємо корисні сліди, якщо:
У підлітковому віці діти починають цікавитися глобальними філософськими питаннями: «Чому світ такий?», «Як виникли люди?», «Хто я?».
Підтримкою та опорою на шляху до відповідей можуть стати дорослі. Батьки — місток між минулим і майбутнім, що несе мудрість і досвід роду та знання. Ця книга може ініціювати розмову про ваших предків, важливі події минулого і мрії про майбутнє. Для дитини такі розповіді — джерело знань про себе, адже вона теж частинка сімейної системи.
У коментарі для підлітків ми писали про походження інстинктів, страхів та реакцій — поділіться тим, як це відбувається у вас, якими ви були у дитинстві, які знакові події пережили. Це допоможе підліткам чіткіше сформувати уявлення про себе: «Який/яка я?», «Яке моє коріння?», «Куди я можу рухатись?».
Буде цінно, якщо ви розкажете про свій слід: що ви залишите для нащадків і у чому вбачаєте сенс свого життя.
Бажаємо вам приємного читання та теплих бесід!
Іван Мазепа гетьманував чи не найдовше в козацькій історії України. Двадцять років тримав він булаву у своїх руках. За цей час багато разів і кардинально змінювалась як міжнародна політика, так і внутрішні обставини. До гетьманування Івана Мазепи в Гетьманщині один за одним змінювались очільники— цей період отримав назву «Руїна».
На момент отримання Мазепою булави в 1687-му йому було трохи менше за 50 років. Освіту він здобув у Києво-Могилянському колегіумі. А в 60-х роках XVII століття молодий Іван Мазепа, закінчивши навчання, вступив на службу до двору Речі Посполитої. Наприкінці ж 60-х Мазепа повертається в Україну і вступає на службу до гетьманів (спочатку до Петра Дорошенка, а згодом до Івана Самойловича). Завдяки цій службі майбутній гетьман добре орієнтувався в державницьких гетьманських справах. Фактично, за походженням він був представником полковницького стану.
У перші роки свого гетьманства Мазепа активно налагоджував зв’язки з московським двором. Спочатку це була царівна Соф’я, а згодом її молодший брат Петро І. Юний енергійний московський цар став довіряти Мазепі — так гетьман став ключовою особою у військових походах кінця ХVII століття.
Іван Мазепа широко відомий як благодійник. Він активно жертвував гроші на побудову храмів. Саме за його гетьманування були побудовані стіни-укріплення Києво-Печерської Лаври.
У 1700 році розпочалась Північна війна між Швецією та Московією. Петро І бачив за мету «прорубати вікно в Європу», тобто організувати прямий вихід Московії до Балтійського моря. Перед початком війни російському імператору здавалось, що вона буде швидкою і достатньо легко переможною для Московії, але вона затягнулася на 21 рік. Восени 1700 року відбулась битва за Нарву в якій шведські війська перемогли. Таким чином війна входила в затяжну фазу.
Швеція розпочала бойові дії проти Речі Посполитої. Вони домоглись зміни польського короля. У цей час розпочалось таємне листування між Іваном Мазепою і королем Швеції Карлом ХІІ. Іван Мазепа думав перейти на бік шведів і отримати протекторат Швеції над Гетьманщиною. Фактично, йшлося про незалежність України та її лояльність до шведів. Поступово шведські війська просувались усе південніше. У 1708 році Іван Мазепа із найближчим оточенням і військами перейшли на бік шведської армії Карла ХІІ. Улітку 1709 року відбулась Полтавська битва між шведськими та московськими військами в якій козаки та гетьман виступили на боці шведів. Війська Петра І перемогли і Мазепа був змушений тікати з України. Помер Іван Мазепа 21 чи 22 вересня 1709 року біля міста Бендери (Молдова).
Логіку дій Івана Мазепа пояснюємо давнім шляхетським правом бунту проти короля. Мазепу виховували в традиціях та уявленнях про владу саме з погляду Речі Посполитої. А московська традиція — традиція особистої вірності правителю. Іван Мазепа у випадку переходу на бік шведів використав шляхетське право на вибір феодала.
Буремні та суперечливі події, пов’язані з гетьманом Іваном Мазепою, відбулися чотири століття тому, але й досі викликають гарячі дискусії. Що не менш цікаво, смисл тих подій неабияк актуальний і сьогоденні, бо багатьма ознаками перегукується з нинішніми українськими реаліями. Зупинімося на них детальніше.
Світогляд — це система відповідей на безліч життєвих питань, які можна об’єднати у 4 основні групи:
Відповіді на питання з’являються внаслідок життєвого досвіду, у кожної людини він унікальний, а тому й двох ідентичних світоглядів не існує.
Якщо у світогляді з’являється питання, на яке немає відповіді, механіка світогляду підбирає дві можливі стратегії:
І, звісно, коли відповіді в однієї особи відрізняються від відповідей іншої — тобто світогляди відрізняються — починається конфлікт, основна суть якого зводиться до намагання утвердити єдину істинну відповідь або погляд на речі.
У Петра І та Івана Мазепи очевидно світогляди відрізнялися. У них різнилися погляди на стосунки між васалом і сувереном, права й обов’язки при укладанні домовленостей, алгоритми прийняття державних рішень, розправа над незгодними тощо. І кожен по-різному реагував на цю відмінність у світоглядах, і тому по-різному вчиняв у схожих умовах, діяв із власного життєвого досвіду та обставин.
Український світогляд сьогодні, якщо його можна узагальнити, зіткнувся з іншими, несхожими світоглядами, і перебуваючи через це в затяжному конфлікті, має розширювати арсенал відповідей на ключові питання:
Ці самі питання ставив собі й Іван Мазепа, коли приймав рішення про своє право на бунт. Тому драматизм його історії так по-новому зазвучав в останні роки, змушуючи переосмислити попередній встановлений погляд на гетьмана як зрадника та грішника.
Ярликування Мазепи так само актуалізується сьогодні, коли українці стикаються з ярликуванням із боку сусідів. Як тоді, так і сьогодні ведеться інформаційна війна.
Нині це, мабуть, основний спосіб, у який ведуться стратегічні бойові дії проти супротивника. Повномасштабні криваві операції, що охоплювали більшу частину світу, на щастя, залишилися у ХХ столітті. І будемо сподіватися, так і залишаться історією. Сьогодні ж головну ставку в конфліктах роблять на інформаційних операціях, що можуть знецінити, вселити сумніви й позбавити людських рис ворога.
Але така тактика успішно застосовувалася і раніше, і ситуація з потуранням Мазепи — яскравий тому доказ. Інформаційна війна проти гетьмана виявилася доволі успішною і дає свої результати навіть після декількох сотень років. Питання, над яким варто задуматися сьогодні: що зробило інформаційну нищівну кампанію проти Мазепи такою дієвою? Завдяки чому дії гетьмана, його заслуги та вчинки, що сьогодні відгукуються розумінням українцям, забулися й знецінилися на довгі століття? Як образ зрадницького, боягузливого та недалекоглядного Мазепи так довго утримувався у свідомості багатьох людей, суперечачи фактам його біографії? Відповіді на ці питання дозволять уникнути схожих сценаріїв сьогодні, коли інструменти інформаційної війни проти України стають дедалі вишуканішими та гнучкішими.
Тут маються на увазі як державні кордони, так і більшою мірою особисті кордони. Знову ж таки, у російського самодержавця та українського гетьмана були різні погляди на свої права та права один одного.
Питання ж, що виникали тоді в Івана Мазепи, спробуйте поставити і собі:
Зріла позиція стимулює до пошуку варіантів дій, які я можу впровадити. Незріла ж позиція змушує шукати винних і перекладати відповідальність за свої негаразди на іншого, вона не передбачає дій. Яку позицію, на вашу думку, обрав Іван Мазепа, коли зіткнувся із порушенням своїх прав і прав своїх громадян?
Особисті кордони — тобто те, що нам належить, те, що ми вважаємо цінним для себе і те, на що ми маємо право — це наша відповідальність.
А значить, недостатньо визначити винуватців і висловити їм своє обурення. При найнесприятливіших умовах ми можемо обирати, ким бути — жертвою обставин чи автором змін. Важливо своїми власними діями забезпечити цілісність своїх кордонів — свою безпеку, свої права. Принаймні намір це зробити — вже вихід із позиції жертви. То чи свідчать учинки Мазепи про його безхребетність, боягузтво, безвідповідальність? І що робить Україна сьогодні, щоб не бути жертвою обставин? І що може робити кожен із нас, щоб на своєму рівні приймати зрілу позицію і відстоювати свої кордони, світогляд, права? Не «ставлячи на місце» інших, а саме відстоюючи своє місце, по праву.
Історія Мазепи і подій, що розвивалися довкола нього, сьогодні дає поштовх не лише до переосмислення історії, а й до переосмислення і розширення власного світогляду — поглядів на себе, інших, світ і те, що більше за нас (для когось це Бог, для когось — Всесвіт, для когось — наука тощо). А значить, ознайомлення з цією історією в будь-якому разі вплине на розвиток.
Україна — одна з країн із найбагатшою історією в Європі. В Україні є три кліматичні зони: степ, лісостеп і ліс. У цих ландшафтах мешкали різні народи. Завдяки степу Україна стала так званою «вітальнею» Європи: кочові народи від Китаю до Угорщини постійно рухалися цим великим степовим мостом. У лісі зародилися племена слов’ян, які в майбутньому розділилися на багато народів, зокрема й українців. Лісостеп став транзитною зоною зустрічі степового та лісового населення. Кожен із народів та груп племен, які були в Україні, залишили після себе скарби.
Скарб — це таємно заховані цінності. У традиційному уявленні скарб — це золото, яке закопане в землю. Але найперші знайдені скарби — з крем’яних пластин. Археологи знаходять компактно залишені заготовки для знарядь праці ще часів кам’яної доби.
У ті часи 20–30 заготовок разом мали неабияку цінність для людей.
Згодом з’явилися скарби з мідних і бронзових виробів, золота та срібла. Найчастіше люди ховали монети або ж гроші в іншому вигляді, наприклад, давньоруські гривні. Із появою бонів — паперових грошей — у скарби стали потрапляти і вони.
Скарби часто залишали у сховках під час воєнних походів. У бою здобували зброю, коштовності та інші цінності. Але, наприклад, козаки не могли все забрати із собою. Це спричиняв їхній мобільний спосіб життя, пересування на легких суднах (чайках). Суто фізично не можна було перевезти всі воєнні трофеї, бо їх часто було надто багато. Як вийти із цієї ситуації? — Зробити сховок. Але далеко не завжди є змога потім повернутися до нього. Саме так скарби століттями залишаються чекати, доки їх хтось не знайде.
Частота знаходження скарбів напряму залежить від тих історичних часів, коли їх ховали. Так, наприклад, найбільше скарбів у ХХ столітті було заховано за часів обох світових воєн, подій Національно-визвольних змагань і Голодомору. У період Голодомору (1932–1933 роки) більшовицькі бригади з конфіскації зерна буквально шукали скарби. Спеціальними щупами вони перевіряли городи селян, де ті ховали зерно від експропріації (примусове відбирання). За поганий сховок люди платили голодною смертю, адже ставкою в скарбошукацтві тих часів було життя.
Скарби часто обростають легендами. Якщо поговорити із людьми з різних куточків України, то чи не в кожному населеному пункті розкажуть якусь легенду про них. Це може бути турецька галера, що затонула із золотом; золота карета Катерини ІІ (можливі варіації із різними правителями); золото Полуботка; коштовності Махна, які він втратив, втікаючи в Румунію; різноманітні скарби дворян, які втікали закордон від революції; і навіть різноманітні схрони зі зброєю часів Другої світової війни.
Сьогодні закони України визначають скарбошукацтво як злочин, адже всі надра належать державі. Однак тому, хто знайшов скарб, належить грошовий відсоток від знахідки.
Будь-що важливе і цінне може вважатися скарбом. Ця книга розповідає про матеріальні скарби — різні предмети. Але скарби можуть бути й духовними: дружба, любов, співчуття, віра.
Дитина надає цінність матеріальним речам приблизно із 3 років — під час першої важливої вікової кризи. Вона починає відокремлювати себе від мами: у цей період малюки активно вживають вислів «я сам/а». Завдання вікової кризи 3 років — усвідомити свою самостійність, сформувати розуміння «мого» («того, що належить мені») і «чужого» («того, що належить не мені»).
Якраз тоді діти починають надавати суб’єктивної цінності матеріальним речам (іграшкам, одягу, предметам побуту тощо), які стають важливими, бо «це — моє». Інколи відстоювання власних кордонів може супроводжуватись агресією чи плачем. Батькам важливо витримувати такі складні дитячі емоції і допомагати їх прожити. Дитина має право не ділитися «своїм», якщо не хоче — це нормально. Усі речі, які дитина вважає своїми, є її продовженням, тож будь-які зазіхання сприймаються як порушення особистих кордонів. Дозвольте дитині самостійно вибирати ділитися своїми речами чи ні — це допоможе їй укріпити власну позицію, навчить відстоювати свої інтереси і говорити «ні».
У наступній фазі розвитку визначальну роль грають не просто матеріальні речі, а речі, до яких дитина доклала зусилля чи й узагалі виготовила власноруч. Намальована картина, зліплена фігурка з пластиліну, вирощена з насінини квасолька — «я це створив/ла», тому це цінно. Молодші школярі вчаться взаємодіяти, спілкуватись і бути активними учасниками соціуму.
Оскільки у цьому віці батьки залишаються авторитетними фігурами, їхня реакція для дитини надзвичайно важлива. Похвала, підтримка та визнання з боку мами й тата формують здорову самооцінку і почуття самоцінності («я важливий/а»). Інколи якісь дрібнички (на думку батьків) можуть бути цінними для дитини, бо мають емоційну прив’язку. Дозвольте дитині прикрасити кімнату своїми витворами, з повагою ставтесь до іграшок і особистих речей.
Згодом більшого значення набувають стосунки між людьми: дружба, перші симпатії та антипатії, любов. Якраз у цей період діти досліджують себе і через свідому взаємодію краще пізнають свій характер. Духовні цінності стають такими ж важливими, як і матеріальні. До підліткового віку цінності закладаються, а от наступна вікова криза якраз має на меті переоцінку, так звану перевірку цінностей на придатність — що взяти із собою у доросле життя.
Бажаємо приємного читання та цінних обговорень
За розрахунками науковців вік Землі становить 4,5 млрд років. З них останні 3,5 млрд років наша планета населена живими істотами. За останні 500 млн років відбулося 5 найбільших вимирань видів:
Усі ці вимирання відбувалися через природні катаклізми (наприклад, гігантська тріщина, масове виливання магми чи падіння метеориту).
В ці вимирання відбувалися найчисленніші зміни тварин на Землі. Під час останнього (крейдяного) вимерли динозаври. На історичну арену почали виходити ссавці. А перші людиноподібні істоти — 3–3,5 млн років тому.
«Українські диковиська» — це книга про природу, причому у найширшому розумінні. Пізнання природи допомагає розуміти закономірності, які існують довкола і впливають на нашу діяльність, думки і вчинки. Без врахування цих особливостей ми можемо, в кращому разі, впасти в оману або розчаруватися, у гіршому ж — це загрожує глобальними масштабами катастрофи. Допоможіть дитині пізнати різні природні рівні, що висвітлені в книзі:
Книга має вигляд енциклопедії про тварин, які населяли або й населяють територію сучасної України, і суголосна пізнавальним інтересам 7+ (хоча актуальна починаючи з 4+): тут і дивацтва, і археологічні таємниці, і справжні монстри. Людська фантазія, напевно, ніколи не придумає стільки різноманітних звірів, як вигадниця-природа. Але для розвитку уяви не завадить придумати з дитиною якихось своїх диковиськ — нехай це буде ваш сімейний таємний зоопарк чудернацьких тварин. Ви можете доручити дитині їх намалювати чи навіть створити на комп’ютері. Звірам можна дати імена і придумати, яку функцію вони можуть виконувати у вашій сім’ї. Наприклад, «цибулежер», що живе у коморі та підточує цибулю, або «невидимий шкарпеткозавр» — той, що зжирає шкарпетки по одній з пари
Окрім просто захопливого читання про фантастичних диковиськ та інтернет-серфінгу за додатковими рекомендаціями з кожного розділу, варто звернути увагу на спільну природу тварин:
Вона схожа на великий самостійний організм, який дихає, рухається, змінюється, приміряє на себе різний одяг відповідно до нового сезону, що може тривати протягом мільйонів років. Хоча Земля не такий уже й самостійний організм, якщо мислити в масштабах Сонячної системи і Всесвіту загалом.
Що варто розуміти про природу Землі?
Існує життя і смерть. Усе, що є в світі, колись виникло і колись зникне. Це стосується і людини: смерть, як і життя, — природний процес. Говорячи про вимирання видів, можливо, ви торкнетеся і теми смерті, отож визначте спочатку для себе, як ви самі сприймаєте її? Дитина вперше замислюється про смерть у віці приблизно 4–5 років. Це осмислення допомагає їй приймати кінцевість свого життя, а це зі свого боку сприяє подоланню страхів, тривог, комплексів чи неврозів.
Можливо, ваші син чи донька зі смутком читатимуть про те, як той чи інший вид зникав з поверхні Землі. Ресурсним виходом зі смутку може бути розмова про слід, який ми залишаємо на Землі. Навіть через багато мільйонів років вчені знаходять відбитки давніх рослин і тварин, які розповідають нам про них. Слід можна сприймати і не так буквально, але довірлива розмова про те, що́ ми залишаємо по собі (і що́ може залишити ваша дитина), сприятиме не лише осмисленню теми смерті, але і розвиткові емпатії, абстрактного мислення і навіть екзистенційному переживанню. Слід можна залишити своїми вчинками, творчими доробками і приємними емоціями, що залишаться про нас в інших. І, до речі, вже від народження у вашої дитини є зарезервоване вічне місце у Всесвіті — у вашому роді й у вашому серці. Розкажіть про це йому / їй.
Також якщо глобальні вимирання викликають жаль і смуток, то під час їхнього обговорення можна створити в уяві вигаданий світ і переселити в нього вимерлих тваринок. Це може бути задумом цікавого проєкту для вашої дитини: придумати планету з такими умовами, щоб на ній комфортно розмістилися і стали жити динозаври і мамонти, шаблезубі коти і великорогі олені, тури, тарпани і білі носороги (останній з яких, на жаль, помер у 2018 році).
Час відносний. Коли нам доводиться робити нудну справу, час розтягується і спливає надто довго. Коли ж ми захоплені чимось цікавим, він дуже швидко біжить. А що можна відчути, тримаючи в руках камінь, якому може бути мільйон років? Це, до речі, не обов’язково якийсь особливий камінь, його можна знайти і на березі вашої річки, чи просто під ногами. Спробуйте зробити так з дитиною: потримати в руках щось «древнє», уявивши, що ця річ могла проживати і бачити. Світ змінювався довкола, а камінь, скам’янілий амоніт чи кістка мамонта існували собі, споглядаючи історію. Про що може розказати такий предмет? І на які думки наштовхує? Проти нього навіть тисячолітній Софійський собор, а то і єгипетські піраміди можуть здатися «малими дітками».
До речі, розуміння відносності часу допомагає легше сприймати труднощі і неприємні моменти. Можна запитати себе: «Що я буду думати про це через рік? А через 10 років? Чи тривожитиме мене ця проблема?» У масштабах Всесвіту наші проблеми можна сприймати легше, а свій слід в історії — таки відповідальніше, ніж тепер.
Власне, вона «вшита» і нерозривно пов’язана з природою тварин, планети і самого життя. Але оскільки людина дійсно стрімко розвинулася, як порівняти з іншими видами тварин, то перед нею завжди стоїть вибір:
Люди — частина природи, а не її альтернатива. Знищуючи природу, ми знищуємо себе. Це гарний привід поговорити з дитиною про вибір, який можна робити в сторону життя вже сьогодні: не залишати сміття на природі і намагатися його сортувати; турботливо ставитися до дерев, квітів, птахів, тварин — усього живого; не підтримувати дії, які забруднюють нашу планету. Цей вибір називається екологічним. А ще екологічними називають взаємини, у яких ми намагаємося не шкодити одне одному, а підтримувати, допомагати і турбуватися як про інших, так і про себе.
Вона змінювалася протягом мільйонів років; приймала у себе страусів, гієн, вусатих китів; була то залита морем, то покрита безмежними степами. Надра нашої країни багаті на історичні знахідки, археологічні артефакти, порозглядати які можна в музеях України. Але, окрім решток зниклих українських диковиськ, нам пощастило бачити й сучасний живий світ Батьківщини. Споглядати його можна не лише в зоопарку, але і під час прогулянок на свіжому повітрі, риболовлі чи туристичного походу. Ми будемо раді, якщо після прочитання книги ваша сім’я на новому рівні відчує цінність незниклого багатства України і вирушить у подорож нашою великою країною або ж навіть у мініподорож до найближчого парку — щоб побачити живе природне різноманіття на власні очі.
Скіфи є одним із перших історичних народів України, які населяли її території в VII-IV столітті до Р. Х. Ми не знаємо, які народи в Україні жили до того — писемних згадок про це немає. Історики можуть простежити лише археологічні культури (це сукупність подібних археологічних знахідок).
Скіфи були кочовиками, які одні з перших (після кімерійців) почали їздити верхи на конях. Територія їхнього кочування поширювалась на Великий степ (степовий пояс Євразії — від Китаю до Угорщини).
Давній еллін Геродот написав працю «Історія», у ІV томі якої розповів про Північне Причорномор’я, а саме — про скіфів. Вони розселялися на території Азії та Східної Європи. Геродот ділив скіфів на такі категорії: царські скіфи, скотарі та землероби. На згадку про скіфів і сьогодні височіють лише їхні могили — кургани, що розкидані степом.
Археологи розкопують кургани і знаходять там золоті скіфські прикраси. Самі скіфи не робили ювелірних прикрас, а замовляли їх у сусідів-еллінів, які побудували свої міста-колонії на берегах Чорного та Азовського морів (тоді їх називали Понт Евксинський та Меотида відповідно). Найвідомішою прикрасою є золота пектораль з кургану Товста Могила. Її розкопала археологічна експедиція на чолі з Борисом Мозолевським 21 червня 1971 року. Цю та інші прикраси сьогодні можна побачити у Музеї історичних коштовностей України, що входить до Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.
Недарма Єва у книзі відчуває сум, коли батьки їдуть в експедицію. Розлуку з батьками дитина підсвідомо сприймає як загрозу і життєву небезпеку. Адже від народження саме близькість із батьками забезпечує дитині не лише задоволення базових потреб, але і захист від усіляких небезпек, любов і турботу.
Відчуття близькості і потреба в ній називається прив’язаністю. Що старшими стають діти, то легше можуть переносити фізичну розлуку з батьками (якщо на першому етапі фізичний контакт був достатній). Це означає, що легше переноситься тривала розлука, але й один день розставання з батьками може бути випробовуванням для дитини.
У 4–7 років дитині дошкільного віку важливо відчувати себе потрібною і значущою. Своїми діями вона намагається заслужити на похвалу і схвалення, щоб підтвердити для себе: «Мене цінують», «Я потрібна/ий». Тим складніше дітям у цьому віці сприймати «конкурентів»: молодших братиків чи сестричок або роботу, якій батьки приділяють багато уваги. Але не варто захищати дитину від цих переживань: важливіше донести, що, окрім неї, є ще інші важливі люди і справи — цю даність цінно прийняти. Питання в тому, як її донести. Основний принцип: дитина має відчути, що вона дійсно важлива і про неї завжди пам’ятають, навіть під час розлуки. Можна намалювати своє серце і позначити місце, яке займає у ньому ваша дитина. У серці батьків завжди є багато місця для дитини (або для всіх дітей).
Не отримуючи достатньої уваги, діти можуть почати діставати її деструктивними засобами: істериками, агресією, скигленням чи впертістю. Схоже діє і героїня книжки, риючи собі яму і вкладаючись у неї. Це певний спосіб проживання болючої розлуки і дитячого горювання. У цей момент докори та лаяння, можливо, й припинять на короткий час неприйнятні дії, але точно не притлумлять дитячу тривогу, а навіть навпаки — можуть її посилити. Мудро вчиняє дід, коли турбується про дівчинку, наливаючи їй теплу ванну та готуючи какао. Під час прочитання цього епізоду ви, можливо, помітите певну розрядку у ваших юних слухачів. Запитайте у своєї дитини, що може допомогти вийти з «ямного настрою» саме їй.
А ще можна поговорити, що незважаючи на розлуку, батьків і дитину завжди сполучають уявні ниточки — від серця до серця. Це ваша любов. Її символом можуть стати певні обереги, амулети чи артефакти, які будуть у дитини навіть під час вашої відсутності. Що можна залишити як ниточку, що сполучатиме дітей і батьків під час розлуки? Розпитайте дитину про це і підготуйте разом такий оберіг. Тут також доречно буде роздивитися картинки або фото знайдених скіфських прикрас і пофантазувати, що з них могло слугувати такою ниточкою між скіфськими батьками й дітьми?
Можливо, під час прочитання випливе і тема смерті, адже герої мають справу з давно померлими племенами, розкопують їхні рештки і давні могили. Поняття смерті діти починають осмислювати з 4–5 років. Тому цілком логічно, що вони можуть розпитувати про це з підвищеною цікавістю або з острахом. Як реагувати на це і як розповідати — окрема тема, але головне знати таке:
Єврейська історія — це одна з невід’ємних складових європейської історії. Ашкеназі (субетнос євреїв, які походять з території сучасної Німеччини) становили значну кількість від населення України. Українські землі відіграють символічну роль для єврейського народу. Тут розташовані сакральні місця для усіх, хто сповідує хасидизм.
Місто Меджибіж на Хмельниччині — це місце поховання Баал Шем Това, або скорочено — Бешта, засновника течії хасидизму. У місті Умань на Черкащині похований цадик Рабі Нахмана (правнук Бешта). А в містечку Златопіль (сучасне місто Новомиргород Кіровоградської області) спочиває Саша Ефраїм, дружина Рабі Нахмана. Сьогодні в цих містах споруджені місця поклоніння.
Річ Посполита об’єднувала все східноєвропейське єврейство, а після її розподілу (у другій половині ХVIII століття) хасидизм поширився поза Поділлям і Волинню, де він виник. Довгий час євреям забороняли жити у великих містах, тому вони жили в невеличких. Такі містечка називались штетлами. В Україні штетли існували протягом ХVI–XIX століття, а в Європі — в першій половині ХІХ століття.
Незважаючи на те, що книжка написана про єврейську сім’ю, прочитати її буде цінно не тільки євреям, а й представникам різних національностей і етносів. Мораль книги якраз і полягає у тому, що кожна культура — різнобарвна, багата й унікальна, а різноманіття культур світу становлять красиву цілісність і єдність, як-от прекрасний сад у цій історії.
«Бути собою добре» — а що означає бути собою? Бути ким? І тут доречною стане вправа на формування ідентичності. Візьміть аркуш паперу, нехай дитина намалює себе на ньому. А потім подумайте, які можуть бути відповіді на запитання «Хто я?» І кожну відповідь важливо якось позначити на малюнку. Наприклад, «Я син чи дочка» (можна зобразити зв’язок із батьками), «Я хлопчик чи дівчинка» (чому б не подати це через атрибут одягу), «Я людина, дитина, друг/подруга, українець/ка, містянин/ка» тощо.
Починаючи з 3 років, дитина усвідомлює себе вже як окрему особистість, унікальну людину. Для неї стають актуальними рольові ігри, тому що розвивається здатність розрізняти себе у різних ролях. Тому ігри на самоідентичність будуть дуже доречними у цей період. Перед описаною вправою можна поговорити про те, ким був Давид, коли думав, що собою бути добре.
Сама книга оповідає про культуру і духовну традицію євреїв. Тому це гарний спосіб розповісти дітям-неєвреям про етнічних сусідів, пізнання яких формує не лише особисту ідентичність, а й прийняття і толерантне ставлення до інакшості. Оскільки у розповіді недарма зустрічається мудрець, чом би не звернути увагу на його життєву мудрість і повчитися у нього, як наш герой Давид?
прогулянці із другом, цікавій розмові, спогляданню дерев, обідові. До речі, діти це вміють краще за дорослих, а іноді можуть і нам допомогти бачити прекрасне у звичайному.
Уявіть собі, що у кожної людини є окуляри, крізь які вона дивиться на світ. У когось на окулярах написано «інтерес», у когось — «жахіття», а в когось — «любов». Тобто світ єдиний, але ставлення до нього у всіх може бути різне. Але ж окуляри можна змінювати. Тобто усвідомлювати, що написано на тих, що є, і свідомо перепрограмовувати своє ставлення до різних подій. Звичайно, це не означає, що з оптикою «радість» ми маємо радіти будь-якій ситуації, навіть сумній.
Але наш загальний світогляд визначає, який ресурс ми побачимо у кожному моменті: хтось помітить у покинутому саду пустку, а хтось — можливість втішити дерева і дати знову їм розцвісти. Хтось образиться на злиденність обіду, що представлений лише хлібом, а комусь це здасться цікавою грою на уяву, коли можна шматок хліба уявити запіканкою, рибою чи полуничним варенням. Налаштувати свої внутрішні окуляри на пошук цікавого і приємного можна, якщо створити сімейну традицію: під вечір ділитися усім хорошим, що трапилося за день. Причому це можуть бути будь-які дрібнички: пригощання цукеркою, уникання дощику, смачна вечеря, нагода послухати чудову музику і понюхати розквітлий бузок.
Звичка бачити у дні щось приємне і ресурсне збагачуватиме світогляд вашої дитини і допоможе шукати вихід навіть у скрутній ситуації. У психології є поняття базового рівня щастя. У кожної людини він різний. Але що б з нами не траплялося — після пережитих, навіть дуже сильних емоцій (чи хороших, чи поганих) ми повертаємося до нашого базового рівня щастя. Описана вправа сприяє підвищенню цього рівня. А отже, і дитині, і вам буде легше долати труднощі.
адже не лише книги є джерелом знань, як стверджував Іцик.
Вчитися — це не тільки читати або робити уроки у школі. Хіба зараз ваша дитина не вчиться, обговорюючи з вами зміст розповіді? Хіба, ненароком обпікшись гарячим, ми не вчимося обережніше поводитися з вогнем? Та й у казках, як говорив рабі Нахман, теж багато навчання, адже їх і створювали, щоб навчити дітей щось правильно робити або чогось остерігатися. Тут і можна згадати улюблені казки і пороздумувати із дитиною, як вони стають у пригоді і чому навчають? А чо́му ваші син чи донька навчилися сьогодні? У яких ситуаціях? Загалом бачити уроки навіть у помилках і в прикрих ситуаціях, а людей сприймати вчителями — це прадавня мудрість, яка актуальна і сьогодні. Вона допомагає не застрягати у провині чи звинуваченні, а розвивати власну відповідальність і збагачувати свій життєвий досвід.
Мудрих вам дорослішань!
Наші менеджери обов’язково повідомлять Вам, коли дана книга знову надійде в продаж.
Продовжити покупкиУвійти до особистого кабінету
