Історичний контекст

(підготувала Ірина Вишня)

Українська культура — сільська і примітивна. Українська історія — нудна і нецікава. Куди їй до імперської! Он де діячі! Митці! Події!

Приблизно таку думку втовкмачували нам і світу впродовж довгих десятиліть. Перебуваючи у стані колонії Російської імперії (у будь-якому її прояві), українці не могли на повні груди закричати про своє мистецьке чи політичне «Я».

Та українське мистецтво, хоч як його намагалися знищити, придушити або й привласнити, завжди йшло в ногу з сучасністю. Архітектори Василь Кричевський, Опанас Сластьон і Владислав Городецький, скульптори Олександр Архипенко й Іван Кавалерідзе, художники Олександр Мурашко, Олександра Екстер, Михайло Бойчук — усі вони творили українське мистецтво, органічно вписуючи його в загальносвітову канву та передавали ті відчуття, ідеї та сенси, що вирували в тодішньому буремному світі.

Самоусвідомлення нації

А час був справді фантастичним. Кінець ХІХ і початок ХХ століття — це й епоха величезних імперій, що формують єдиний імперський стиль, і ера бурхливого творення поневолених народів, які не лише в політичних маніфестах та акціях, а й у мистецтві демонстрували своє, національне. Українці, як і поляки чи словаки, чекали слушного моменту, аби на уламках імперії побудувати автономію — або й незалежну державу.

«Від Сяну до Дону» декларували територію цієї держави автори вірша, написаного в середині ХІХ століття. Вірш з’явився в підросійській Україні у середовищі молодих прихильників ліквідації самодержавства, для якого не існувало українців — лише невпокорені малороси, яких потрібно силою змусити бути частиною ментальної «єдіной і нєдєлімой».

Вірш став таким популярним і розтиражованим, що потрапив до рук композитора по інший бік Збруча — Михайла Вербицького. Підданий Австро-Угорщини, він написав до вірша музику — і так утілив ідею соборності України в пісні, якій судилося стати гімном нашої держави. Невипадково Вербицький ще й був священником УГКЦ — саме ця церква стане оплотом українськості не лише на колишній території Австро-Угорщини, а й на Наддніпрянщині, де царат зачистив духовне життя до стерильності, виключно під російське православ’я.

Контрасти модернізації

На зламі століть стрімко розвивається наука — модернізація крокує планетою. Європа вкривається мереживом залізниць. Передати вісточку в іншу державу (чи й за океан!) відтепер можна практично блискавично — завдяки радіо й телеграфу чи телефону. З’являється фонограф — і можливість записати людський голос та передати його крізь покоління. Фотографія й кіно наприкінці ХІХ століття стають звичними розвагами для містян. Трамваї, електрика, гасові ліхтарі, ліфти — усе це викликає захоплення.

Та на контрасті зі здобутками модернізації виразніше помітні суспільні проблеми. Висока дитяча смертність, безробіття, зубожілі робітники, брак соціального захисту, дитяча праця, антисемітизм — як побутовий, так і натхненний державою, руйнування сільського традиційного життя… Ці проблеми, звісно, не могли залишити байдужими митців — із їх осмислення постає, зокрема, «Жертва фанатизму» Миколи Пимоненка. У таких умовах совість підказувала багатьом, що треба бути соціалістом, тобто виступати за соціальну справедливість і рівність усіх людей, не дивлячись на походження.

Велика війна

У 1914 році світ поглинула темрява Першої світової війни. Українська соборність видавалася примарною. Адже українці воювали одне проти одного у ворожих — австро-угорській і російській — арміях. Та в чужій війні за чужі інтереси зародилося українське військо — Українські січові стрільці. Виплекані в патріотичних організаціях, як-от «Сокіл», «Січ» або «Пласт», січові стрільці боролися за можливість побудувати власну державу.

Підпорядковані австро-угорській армії, вони гинули й потрапляли у полон, як виявилося, за інтереси Габсбургів — у 1916 році ті чітко дали зрозуміти, що роблять ставку на Польщу коштом українських земель.

Тож, коли навесні 1917 року розпочалась Українська революція, полонені західняцькі «усуси» радо долучилися до створення української армії. Серед них були зовсім юні Андрій Мельник і Євген Коновалець. Разом із колишніми царськими офіцерами, серед яких був Павло Скоропадський, вони й склали ядро професійної української армії.

Державу розбудовувала інтелігенція: журналісти, письменники, історики, економісти. Носії соціалістичних ідей — просвітницьких іще свободи, рівності й братерства — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра вважали, що російські революціонери теж поділяють ці цінності.

Тож від російського Тимчасового уряду Українська Центральна Рада, як і інші крайові національні органи, що оторочили колишню Російську імперію, очікували розуміння та співпраці у формуванні оновленої держави або федерації національних держав. Утім, невдовзі стало зрозуміло, що російський державний діяч — чи ліберал, чи соціаліст, чи демократ — це насамперед син імперії, із якою не бажає розлучатися, хай би навіть вона змінила свою назву.

Мистецтво молодої держави

Поки Українська Центральна Рада намагалась порозумітися з Тимчасовим урядом, відбувалась активна розбудова української державності. І в цьому процесі неабияку роль відіграли візуальні символи. Герб, державна печатка, банкноти, поштові марки — завдяки їм у свідомості суспільства державність набувала втілення. Графіка Георгія Нарбута та Василя Кричевського зробила знак Володимира Великого символом України. І це було суголосно з ідеями передусім Грушевського, який усупереч російським ідеологам доводив, що українці — це не фікція, а народ з корінням, що сягає Руси.

Усвідомлюючи важливість розвитку української культури, митці гуртуються, щоб 1917 року створити Академію мистецтв. Василь Кричевський, Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Олександр Мурашко, Абрам Маневич, Михайло Жук — лише деякі з художників, графіків, скульпторів, архітекторів, що творили нову українську мистецьку реальність.

Тимчасовий уряд у Петрограді змінює більшовицький. Більшовики, імперці по суті, розпочинають війну проти України, ще не закріпившись до пуття при владі в самій Росії. Перша радянсько-українська війна, Крути, маріонетковий уряд — тло, на якому представники УНР підписують договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною в давньому Бересті. Український уряд за підтримки австрійців та німців повертає Київ, проте вже у квітні 1918 року відбувається переворот: владу захоплює Павло Скоропадський — колишній ад’ютант російського царя та командувач українських військ.

Та розвиток української культури ані на мить не припиняється. Навпаки: гетьман — а саме так називалася посада Скоропадського — підтримує розвиток українських державних університетів, національної галереї, національної бібліотеки, академії наук. Залишаються незмінними національні символи. Нарбут у цей час створює проєкт великого герба Української держави, майстерно зображаючи тяглість української державницької думки. На гербі зустрічаються два світи — сучасність, позначена тризубом Володимира, та гетьманська спадщина зі шляхтою й гербами козацьких родів.

Знову зміна влади, Директорія УНР, яку стрімко знищує більшовицька навала; білі, отаманщина, польські та румунські війська, інтервенція Антанти, воєнний комунізм — події змінюються з калейдоскопічною швидкістю. На їхньому тлі вирізняється тріум ідеї української соборності — Акт Злуки, урочисто оприлюднений на Софійській площі 22 січня 1919 року, через рік після проголошення незалежности України. Цей момент зображено на графіці Миколи Битинського «Дзвін», у якій митець поєднав наддніпрянського козака та стрільця-західняка, які разом б’ють у дзвін Святої Софії.

Одначе втриматися молода українська державність не змогла. Занадто багато внутрішніх суперечностей. Занадто багато зовнішніх ворогів. Та й у плани іноземних держав, що облаштовували повоєнний світ, незалежна Україна не входила.

Більшовицька пастка

Більшовики захопили Україну, діючи хитріше, ніж доти. Українцям було дозволено будувати власну державу, але під пильним наглядом комуністів. Якісь громадські чи політичні діячі, що плекали українську державність часів національно-визвольних змагань, змирились і залишилися працювати в Україні. Частина з них виїхала закордон, категорично не сприйнявши більшовицьких ідей. І цей виїзд врятував їхні життя.

Адже декларована більшовиками українізація виявилася пасткою. Та до того як вона замкнулася, українське культурне життя буяло.

Людина у Радянській Україні була вільною — творити, жити і працювати. Щоправда, творити, жити і працювати треба лише так, як каже партія, інакше запишуть у «буржуазні націоналісти». Та хто із молодих митців хотів пов’язувати себе з імперською минувшиною? У столиці — Харкові — вирувало культурне життя: Держпром, будинок «Слово», «Березіль» Леся Курбаса, який переїхав із Києва, поети-футуристи. У Києві діяли Олександр Богомазов і Казимир Малевич. Це був розквіт українського авангардизму.

Та, приспавши пильність, радянська машина розкрутила маховик репресій, щоби здолати опір непокірних українців. І якщо українське селянство зламали через Голодомор, змусивши мільйонами життів заплатити за сталінську індустріалізацію, то науковців і митців сталінська система ламала тюрмами й розстрілами. У культурі запанував соціальний реалізм. Відтепер можна було говорити, писати, зображати лише партію, Сталіна та повсякдення пролетаріату, який щасливо живе в державі Рад. Усі інші течії були затавровані.

Когось змусили замовкнути або пристосуватися — й автор гімну армії УНР Павло Тичина почав писати для партії «Трактор в полі дир-дир-дир». Багатьох фізично знищили, не всім пощастило повернутись зі сталінських «виправних» таборів живим, як, наприклад, Остапу Вишні. На руках Сталіна і його виконавців кров сотень українських митців. Сучасне мистецтво просто знищили. Українська культура не мала права вирізнятися — вона мусила лишатися хутірською, примітивною, відсталою.

На українських землях під владою Польщі мистецтво не буяло так, як на Наддніпрянщині 1920-х років, однак і не зазнавало жорстоких утисків, які там відбулись у 1930-х. За підтримки очільника УГКЦ Андрея Шептицького працював Олекса Новаківський. Писав неперевершені портрети Іван Труш. Перші кроки у живописі робив Ніл Хасевич, пізніше відомий як головний графік ОУН.

Знову, як і до Першої світової, українську культуру розділив Збруч. Але тепер до фізичного кордону додався й ментальний: поширюватися «буржуазним» західноукраїнським мистецьким ідеям на схід не дозволяв усюдисущий НКВД. Тим часом наддніпрянських митців те саме НКВД вбивало.

Знадобилася ще одна світова війна та десятиліття боротьби, щоб соборна незалежна українська держава врешті відродилася на мапі світу — і почала повертати своїх поетів, художників, науковців. Стараннями сучасників імена Бойчука, Нарбута, Маневича виринають із забуття. Повертаються до українського культурного простору імена, які привласнила імперія, як-от Малевич чи Екстер. І їхня творчість є чітким доказом: високе українське мистецтво існувало й у ХІХ столітті, й у ХХ, й досі існує.

Історичний контекст

(підготувала Ірина Пустиннікова)

Україна дуже багата на палаци. Якщо замки, себто укріплені житла феодалів, збереглися не східніше за Західне Поділля, то палаци зустрічаються на всій території країни.

Розмаїття стилів

Який був найдавніший палац на українській землі, сказати важко. Можливо, в античному місті Тірі (чи Тірасі, на теренах сучасного Білгорода-Дністровського на Одещині) і в грецький, і в римський періоди проживала якась знать. Та місто збереглося до наших часів лише у вигляді окремих фундаментів. У Києві 2016 року археологи знайшли біля Десятинної церкви частину палацу князя Володимира. Це була цілком солідна будівля: 40 метрів завдовжки і площею у 500 квадратних метрів. Але до нашого часу дійшли — знову! — лише фрагменти фундаменти княжих покоїв.

Серед збережених найдавніші — палац Ужгородського замку та ханська резиденція у кримському Бахчисараї (1503).

Українські великопанські резиденції не внесли чогось значного в історію світової архітектури: у нас усе будували згідно з європейськими модами і трендами. З історичних причин ми не маємо готичних палаців чи садиб у романському стилі, але на наших теренах квітли ренесанс і бароко. Ренесансною була палацова частина замку Сенявських у Бережанах на Тернопільщині. Бароковий Маріїнський палац зберігся в Києві; зразком стилю була також нещасна резиденція Тарлів у Скалі-Подільській на Тернопільщині, знищена ударом блискавки.

Дуже щедро представлений класицизм, який запанував з кінця XVIII століття. Це і Антопіль на Вінниччині, і Качанівка на Чернігівщині, і Великі Межирічі на Рівненщині — і ще десятки садиб. Відгалуження класицизму — ампір — можна побачити у Верхівні на Житомирщині. У 1820-х роках на українську територію приходить мода на неоготику: це садиби у Новоселиці біля Старокостянтинова чи в Новому Поріччі (Хмельницька область), у Корсуні-Шевченківському на Черкащині, у Червоному на Житомирщині й у Чернятині на Вінниччині. У другій половині ХІХ століття з’являються історизм та еклектика (можна згадати палац Крупенських у Кривчику в Хмельницькій області чи Верхівку на Вінниччині).

Якщо від середини ХІХ століття на підросійських теренах усі церкви будували або перебудовували тільки в так званому cинодальному, псевдоросійському стилі, то на архітектуру магнатських резиденцій вплив імперії не поширювався. Тому господарі могли вибудовувати те, що про мріялося. Так у Леськовому на Черкащині з’являється замок у стилі тюдорівської готики, у Гощі на Рівненщині — швейцарське шале, у Петрівці на Одещині — комплекс у мавританському стилі, а у Макові неподалік від Кам’янця-Подільського — романтична вежа на палаці Раціборовських-Журовських.

Початок ХХ століття — це час розквіту вигадливого арт-нуво, стилю, який на підавстрійських територіях називали сецесією, а  на підросійських — модерном. У ту епоху в наші палаци нарешті приходять вітражі. Як це могло бути красиво, можна й нині побачити в палаці в Новій Чорториї на Житомирщині.
Садиби, що з’явилися після 1920 року, можна зустріти лише на заході України, наприклад, у Дзвенигороді на Тернопільщині. Однак і там це лише поодинокі пам’ятки.

Що таке палац?

Скільки саме палаців є в Україні, не скаже точно ніхто. Тут і проблеми дефініцій, і проблеми збереження, і проблеми експлуатації. Зараз пояснимо, про що йдеться.

Із дефініціями ось як: сам термін «палац» поширений у багатьох слов’янських і не тільки мовах і походить від римського Палатинського пагорба — місця за 150 метрів на схід від Колізею. Саме там імператор Август облаштував свою велику й величну резиденцію. Потім власна назва, як це часто трапляється, стала загальною — і палатинусом, palazzo, палатами, палацем почали називати також житла інших імператорів, королів, князів чи магнатів. Далі більше: будинки, де жили королівські родичі чи й просто представники знаті, теж стали палацами. Зрештою, вже у XVIII столітті палацом стали називати житло знаті.
Один з синонімів «знаті» на наших теренах була… Правильно, «шляхта». Чимала частина українських територій до поділів Польщі у 1772 та 1792 років належала до Речі Посполитої — держави з найбільшим у світі процентом вищого класу. Десять відсотків її населення були шляхтою. Доходило до абсурду: історик Олексій Вінниченко наводить у приклад село Кульчиці в Галичині, де на 90 шляхтичів припадало 20 підданих. І таких сіл на Поділлі, Підляшші, в Галичині було багато. На Поділлі можна згадати Суржу під Кам’янцем-Подільським, на Львівщині — Верхню Білку, котра до 1939 року називалася Білкою Шляхтецькою — власне, через склад населення.

Зрозуміло, що навряд чи можна називати палацами звичайні саманні хати в невеликому селі, де проживає кількадесят збіднілих шляхтичів. Тож часом до дефініції палаців потрапляє уточнення про розмір: палац — це велика монументальна споруда. Часом ще додають «із безліччю кімнат».

Якщо поглянути на наших західних сусідів, то побачимо, що в Польщі архітектурну спадщину, яка лишилася від шляхти, поділяють на власне палаци, а ще «двори» і «дворики».  «Двір» може бути навіть більшим за палац (та й кімнат мати «безліч»), але значно скромнішим: без пишного декору на фасаді, без витончених ліній. Звісно, у нас такі теж були. Приклади? Скажімо, садиба Гаєвських-Жебровських у Руді під Кам’янцем-Подільським чи Привітне (стара назва — Хрінівка) і майже сусідні Попелюхи на Вінниччині.

«Дворик» — це ще скромніше феодальне житло, котре від селянської хати відрізняє часом лише колонада з портиком біля головного входу. Подібні до польських «двориків» скромні шляхетські садиби збереглись і в нас: можна згадати садибу Слонецьких у Товстому на Тернопільщині чи найдавніший на Лівобережній Україні двір у Покорщині на Чернігівщині. Чи виконували ці споруди ту саму роль, що й палаци? Так. Чи були при цьому справді палацами? От бачите.

Ще одна проблема дефініцій виникає, коли говоримо про давні комплекси, що належали старовинним родам. Часта історія: до XVIII століття це був оборонний замок, а далі частину будівель трансформували за новою архітектурною модою та вимогами власників. Не завжди така перебудова йшла ледь не з нуля, як у Вишнівці на Тернопільщині. Часто знайти ту межу, котра відділяє замкову архітектуру від палацової, значно складніше. Тут спадають на думку маєток Понінських на підвалинах Червоногородського замку на Тернопільщині, оборонний двір у закарпатському Довгому чи палацовий корпус у Золочеві на Львівщині. Подібних реновацій було чимало, та вони або взагалі не збереглися, або дійшли до нас лише руїнами. У палаци були перебудовані пристінні комплекси у замках в Кудринцях, Сидорові. Наскільки то були саме «палаци», сказати теж складно: іконографії (гравюр, малюнків чи картин) тих часів практично немає.

Часом на територіях замку відразу будували палаци як складову частину замкових комплексів: Комендантський палац у Хотинській фортеці в Чернівецькій області, палац Сенявських у Меджибожі поблизу Хмельницького, палац Другетів в Ужгородському замку.

Окремо виділимо підвид palazzo in fortezza (палац у фортеці),ренесансну вигадку італійських  «ідеальних міст». Ми розташовані далеко на північ від Альпів, але мали й свої «ідеальні міста». Саме такий «палац у фортеці» становить центральна частина замку в Збаражі. Це безсумнівний палац — але його важко уявити без бастіонів і замкових стін навколо.

Є в істориків і краєзнавців ще термін «палацик». Він про невеликі, камерні ошатні споруди, часто у межах міста, зведені здебільшого наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Вони відрізняються від класичних палаців іще одним важливим аспектом: їхніми власниками бували й не дворяни. Це, наприклад, стилізована під ампір садиба лікаря Оскара Кмельмана у Дзвенигороді над Дністром (Тернопільщина, 1920-ті роки) чи трохи старіший майже-замок Мікулі-Волчинських у Буденці на Буковині.

От і виходить, що порахувати всі палаци, двори та палацики — непросте завдання. Особливо якщо ми згадаємо…

Проблеми збереження палаців

У Першу світову війну і в добу Визвольних змагань велетенська кількість панських садиб пішла з вогнем. Із тих, що вистояли в бурхливі часи, у радянський час пощастило вижити лише тим, які отримали нову функцію: стали санаторіями, лікарнями, дитячими будинками, школами, інтернатами або заводськими конторами. Про збереження інтер’єрів зазвичай узагалі не йшлося. Старовинні фрески забілювали вапном, як у Маліївцях чи Чорномині на Поділлі. Панські бібліотеки йшли на розпалення печей, а меблі розпорошувалися селом.

Туристи часто дивуються, коли бачать на скромній двоповерховій будівлі поблизу кам’янець-подільського кафедрального храму табличку «Палац єпископа». Хіба може палац бути аж таким скромним? Може, якщо пережив радянські часи і кілька капітальних ремонтів у ролі державної установи або школи. Те саме стосується лікарень у містечках Деражня та Віньківці на Хмельниччині: колись то були великопанські резиденції, але зараз про це пам’ятають хіба старі їхні стіни. Зовні споруди «не тягнуть» на палац. То рахувати їх до списку чи ні?

Навіть важка чавунна охоронна табличка на фасаді будівлі часто не рятувала палаци від руйнування. Цегляний класицистичний палац першої половини ХІХ століття в Тютюнниках на Житомирщині розібрали на початку ХХІ століття селяни — на свої господарські потреби. А неоготичну палацову вежу палацу у Висічці на Тернопільщині завалили трактором у 1991 році.

Вбиває палаци й безгосподарність. Уже перетнула межу неповернення колись розкішна садиба в Ободівці на Вінниччині — довести до ладу ці руїни неможливо, хіба руйнувати все і будувати копію. Тільки кому ж це потрібно?

Якщо більшість туристів із задоволенням відвідує навіть руїни замків, то залишки палаців такого ажіотажу не викликають. У нас спрацьовує чітка асоціація «палац = розкіш» — і сумні реалії дратують, а часом викликають огиду. У багатьох регіонах присутній також стереотип «то все польське, а не наше». Поки ми не почнемо цікавитись архітектурною спадщиною України, поки не усвідомимо, що всі історичні споруди заслуговують на інтерес та повагу, палаци й далі руйнуватимуться. І лише кілька полум’яних ентузіастів рятуватиме їх від помирання. А цього для такої великої країни, якою є Україна, занадто мало.

Історичний контекст

Монгольська імперія бере свій початок з 1206 року. Саме тоді на великому курултаї (зборі) монгольських племен великим ханом обрали Темучина (Темуджина) і дали йому ім’я Чингісхан.

Від початку правління Темучин почав воєнну кампанію проти сусіднього багатого Китаю. Монгольські війська штурмували Велику китайську стіну та захопили Пекін. Саме захоплення Китаю і стало визначальним у побудові Монгольської імперії. У китайців монголи перейняли елементи військового мистецтва: стінобитні машини, порох тощо. Завдяки таким військовим новаціям їм вдалося захопили 22 % земної суші (якщо рахувати разом із не відомими тоді європейцям Австралією та Америкою). У той час на цих територіях мешкала приблизно чверть усього населення Землі.

Захопивши Китай, монголи звернули увагу на захід. Їхнє вторгнення до країн Східної і Центральної Європи стало однією з найзнаковіших подій класичного середньовіччя, співмірною з хрестовими походами ХІ–ХІІІ століть чи пізнішими османськими завоюваннями.
До Європи інформація про монгольські звитяги в Середній Азії і Китаї на початку ХІІІ століття доходила у формі легенд. Їх приносили хрестоносці, купці, мандрівники, а згодом — інші номади, вигнані зі своїх степових кочовищ, насамперед половці.

Спершу в монголах не вбачали жодної загрози. Ба більше, їх вважали тими, хто може звільнити Європу від половецької загрози. Однак із появою монголів на Закавказзі й у приазовських степах на початку 1220-х років ситуація змінилася. Яси й половці стали одними із перших жертв, від яких про монгольську загрозу довідалися в Русі. Перший руський досвід зіткнення з монголами також був трагічним: у битві на Калці 1223 року об’єднані сили руських і половецьких князів зазнали від них розгромної поразки.

Наступну масштабну кампанію монголи спланували на скликаному 1235 року з’їзді (курултаї), вирішивши атакувати країни Заходу. Очільником обрали Чингісханового онука Бату (відомого також як Батий), але приставили до нього найталановитішого полководця, підкорювача Китаю Субедея. Упокоривши Волзьку Булгарію, взимку 1237–1238 років монгольські загони вторглися в землі Залісся та спалили низку міст: Рязань, Владімір-на-Клязьмі, Коломну, Москву тощо. Похід на Новгород зірвався через початок весняних паводків.

1239 року номади із новими силами вдарили по землях Переяслава і Чернігова, а з осені 1240-го поступово оточили Київ. Його захоплення відкрило дальший шлях на захід.

Наслідки монгольського вторгнення були катастрофічними. Воєнні переваги та жорстокість, із якою кочівники рухалися вперед, створили враження наближення кінця світу, що чітко зафіксовано в тогочасному історіописанні. Дуже змінилася демографія країн, якими пройшла хвиля номадів. Із Русі на захід люди втікали кількома хвилями ще з кінця 1230-х років, часом зупиняючись аж у німецьких землях.

Психологічний супровід

(підготувала Ольга Мірошникова)

Сюжет про кумедного і норовливого коня Чорногрива, що переносить читача на вісімсот років у минуле, у світ Прикарпаття та Великого степу, має значний потенціал для розвитку уяви й історичного мислення.

• Історичний контекст подорожей Чорногрива знайомить юних читачів із часами, коли Київська Русь стикалася з новими викликами. Разом із допитливим коником знайомлячись із монгольськими племенами, діти дізнаються про їхню культуру, побут і цінності. Це сприяє формуванню критичного мислення, дає змогу порівнювати власну культуру з іншими, оцінюючи її важливість і особливості.
  Знайомство з іншою культурою — це ще й нагода поговорити про риси власної, які нам здаються цілковито звичайними, але когось стороннього можуть здивувати не менше, ніж Чорногрива — рухомі будинки монголів.
• Сюжетна лінія, де Чорногрив дізнається про загрозу для Києва і замислюється, як діяти, допомагає дітям зрозуміти значення захисту рідного краю. Адже персонаж опиняється перед моральним вибором, який може вплинути на долю його Батьківщини.
• Ситуація, у якій Чорногрив мало не потрапляє під ніж, а потім знаходить спосіб ужитися в новому середовищі, вчить дітей адаптивності та терпимості. Книга показує, що інколи складні обставини вимагають від нас сміливості та хитрості, але водночас нагадує, що необхідно залишатися вірними своїм принципам і обов’язкам.
• Книжка показує важливість спільнотної підтримки. Коли Чорногрив опиняється серед войовничих монголів, він почувається відокремленим і нездатним вплинути на їхні руйнівні наміри. Однак саме завдяки взаємодії та спільній праці з іншими він спершу може спробувати запобігти біді, а потім — допомогти впоратися з її наслідками. Ця ідея колективної дії та взаємодопомоги формує в дітях розуміння, що сила — у згуртованості, а спільнота може протистояти навіть найбільшим загрозам.
  Розмовляючи про цей аспект книжки, можна поміркувати, кого дитина вважає своєю спільнотою; із ким була б готова спільно щось робити; як знаходила б нових друзів, якби потрапила в незнайоме середовище.
• Пригодницький сюжет тримає увагу та заохочує до читання, що важливо для розвитку читацьких навичок. Історії, що поєднують гумор, пригоди й історичний наратив, пробуджують інтерес до літератури, розширюють кругозір і сприяють розвитку мовлення.

Образ кумедного Чорногрива, який весь час знаходить нові клопоти на свою голову, приверне дитячу увагу. Діти зможуть ідентифікувати себе з героєм, співпереживати йому, аналізувати його поведінку та емоційні реакції. І завдяки цьому — краще усвідомлювати власні почуття та розвивати емоційний інтелект. Стежачи за пригодами коника, який долає чисельні виклики та перешкоди, діти вчаться, що навіть у найскрутніших ситуаціях можна проявити силу волі, винахідливість та стійкість. Чорногривому доводиться адаптуватися до нового оточення, протистояти загрозам, але він не здається, знаходячи в собі ресурси для подолання труднощів. Такі приклади внутрішньої стійкості стають для дітей натхненням та моделлю для наслідування.

Тож книжка не лише захоплює уяву та емоції дітей, але й закладає фундамент їхньої внутрішньої стійкості та усвідомлення цінності спільноти. Вона може стати важливим доповненням до шкільної літератури для молодших школярів, матеріалом для обговорення на уроках літератури, історії та виховних годинах, а також для розвитку патріотичного виховання й читацької культури в учнів початкових класів.

Запитання для обговорення

Чорногрив іде до криниці

1. Чому Чорногрив так пишався своєю зовнішністю?
2. Як кінь реагував на коментарі та вказівки свого хазяїна?
3. Чим здивувало Чорногрива життя кочівників-монголів? Як воно відрізнялося від того, до якого він звик?
4. Як Чорногрив опинився в юрті Темучина і чим вона його вразила?
5. Як монголи визначали час доби за рухом сонячного променя? Про що ця система часу розповіла Чорногриву?
6. Чому врешті Чорногрива подарували самому Темучину?

Підкорити річку

1. Що наснилося Чорногриву й чому він прокинувся наляканим?
2. Які нові слова Чорногрив почув від сірого коня? Що вони означають?
3. Про що тривожився Чорногрив перед боєм? А під час нього?
4. Що робили монголи перед початком походу? Навіщо?
5. Про які тактики монгольського війська кінь дізнався за роки участі в походах?
6. Чому монгольські коні мовчали, коли Чорногрив запитав про курултай?
7. Що відчував Чорногрив під час походів та битв?
8. Як він хотів би вплинути на майбутню політику монголів?

Яблуко просто так

1. Що відчув Чорногрив, коли побачив церкву, і чому?
2. Який спосіб допомоги пропонувала Чорногривові біла кобила?
3. Чому, на вашу думку, Чорногрив вирішив допомогти своїм людям, навіть ризикуючи життям?
4. Що могло статися, якби Чорногрив не зміг домовитися з конем розвідників?
5. Який учинок Чорногрива ви вважаєте найсміливішим?
6. Уявіть, що Чорногрив повернувся додому. Як би він розповідав про свої пригоди іншим коням?

Історичний контекст

Уся історія Землі складається з кліматичних періодів похолодання і потепління. Давню історію Землі й зокрема історію змін клімату вивчає геологія (з давньогрецької гея — земля, логос — наука). Час життя людей у геології називають четвертинним періодом. Він ділиться на дві великі геологічні епохи: плейстоцен і голоцен.

Люди в Україні живуть упродовж цих двох епох. Саме з плейстоценом науковці пов’язують останні льодовикові періоди, коли льодовик укривав земну поверхню суцільним шаром криги. Щось подібне нині можна побачити в Антарктиці. У найхолодніші часи південна межа криги доходила до Кременчука на Полтавщині.

Найдавніші відомості про людей на території України датуються приблизно одним мільйоном років тому. Але найчисленніші знахідки археологічних залишків життєдіяльності людини відносять вже до пізніших часів. Скажімо, люди сучасного антропологічного типу Homo sapiens прийшли на територію України приблизно 40–35 тисяч років тому.

Поступово ставало дедалі холодніше. Приблизно 18–16 тисяч років тому температура впала настільки, що сформувалися морозобійні тріщини в землі. Залишки від цих тріщин можна побачити й зараз: якщо копати глину, то в ній простежуються тонкі білі вертикальні лінії, схожі до ниточок. Часто на дні таких тріщин археологи знаходять археологічний матеріал, який просто падав у них.

Людина давніх часів мала адаптуватися до життя в умовах жорсткого клімату прильодовикової тундри. Тут не росли високі дерева і дув постійний вітер. У таких умовах наші пращури займалися переважно полюванням і збиральництвом.

Приблизно 10 тисяч років тому льодовик почав танути. Це спричинило значні зрушення в житті людини. Тварини, пристосовані до холодного клімату, масово мігрували на Північ, земля набухала, ставала схожою на болото, а в постійній вологості стали з’являтися москіти. Також унаслідок танення льодовика істотно підвищувався рівень води світового океану, річки отримували сучасні обриси, формувалися берегові лінії морів.

Фактично одночасно із таненням останнього льодовика на Близькому Сході з’явилося сільське господарство, поступово замінюючи звичне збиральництво. Після танення льодовика світ глобально змінився, сформувався сучасний клімат.

Психологічний супровід

Людям завжди було цікаво дізнаватися, як усе почалося. Як виникла планета, чому на ній є океани й суша, як з’явилися люди. Книжка про льодовиковий період пропонує захопливу подорож у життя первісних людей і розповідає про їхній спосіб життя, побут, вірування.

Утім, текст не тільки розповідає про історію, а й торкається інших сфер знань.

• Допомагає зрозуміти абстрактні поняття — наприклад, час і відстань. 

Яким завдовжки був льодовик? Чи дійсно він такий великий? Скільки це — 40 тисяч років тому?
Щоб краще зрозуміти розміри, спробуйте їх візуалізувати чи провести аналогії. Наприклад, згадайте, скільки часу ви зазвичай витрачаєте на дорогу до школи, на море чи до бабусі. Якщо уявити, що їхати з Києва до Чернігова дві години, то з Києва до Фінляндії можна дістатися за 22 години (як 11 разів до Чернігова!). І весь цей час у давнину можна було б їхати лише по льодовику (якби тоді були машини). Ось яким величезним він був.
На початку книжки автор пропонує цікавий спосіб візуалізації часу: якщо промовляти слово «один» і уявляти, що ця мить дорівнює цілому року, то довелося б говорити це слово цілий день безперервно, щоб охопити час до льодовикового періоду.

• Підживлює інтерес до фізики, біології, географії.

Чому у відлигу буває холодніше, ніж у мороз? Як утворився чорнозем? Чому мамонти зараз вже не живуть? Навіщо людям волосся на шкірі? Книжка розповідає про все це — і ще про багато інших деталей первісного життя. Та немає сумніву, що після її прочитання в юних читачів виникне чимало власних запитань. І це гарний привід заінтригувати їх майбутнім вивченням відповідних предметів — а також простежити, на що насамперед спрямовані зацікавлення дитини.

• У книжці є аргументація того, чому навчатися так важливо. Адже як виживали би первісні люди виживали, якби не навчалися?

Завдяки спостереженню й накопиченню знань вони змогли опанувати вогонь, виготовляти й покращувати знаряддя праці, шити собі теплий одяг і створювати житла.

Поміркуйте з дитиною: як навчання первісних людей допомогло сьогоднішньому людству? Що було б, якби люди не одомашнили тварин, не навчилися сіяти зерно, не винайшли списометалок?
Адаптація до нових періодів відбувалася саме завдяки навчанню. Тому під час похолодання — а потім і потепління — люди вижили, на відміну, наприклад, від мамонтів.
Ви також можете запитати в дитини, чого вона навчилася сьогодні (із того, що ще не вміли печерні люди). І подумати, як ці знання і вміння можуть допомогти людству через багато тисяч років.

• Книжка допомагає зрозуміти і деякі аспекти нашої психології: наприклад, чому ми некомфортно почуваємося в темряві, чому іноді відчуваємо тривогу, чому полюбляємо не дуже корисну їжу. Усі ці механізми дісталися нам у спадок із первісності.

У давнину темрява приховувала небезпеку, а для здобуття їжі треба було готуватися до виснажливого та ризикованого полювання. Тому сьогодні мозок «схвалює» наше запасання легкої їжі, пам’ятаючи про довгий голод давнини.

Первісні люди передали нам свої механізми виживання, хоча деякі вже можуть бути неактуальними. Якщо читаєте книгу разом із дитиною, запропонуйте відшуковувати приклади таких «спадків»: що з тих реакцій та емоцій, які ми здатні проживати сьогодні, передали нам давні люди?

• Оповідь про льодовиковий період може підштовхнути й до теологічної розмови. Адже, збираючи по шматочку давню історію, археологи розповідають нам про вірування первісних людей.

У що люди вірять зараз? У що вірить ваша дитина? У що вірите ви? Нині так само є багато теорій щодо того, що нам складно пояснити. Існують численні філософські вчення та релігії, які пропонують свої погляди на світ.

Ви можете розказати дитині про власні погляди й запитати, які з них їй відгукуються, а які — ні. Такі бесіди допоможуть формувати цілісний світогляд, а водночас і критично його осмислювати.

• Мабуть, одне із найцікавіших явищ давнини для сучасних дітей — це процес ініціації.

Щоб заслужити статус і назву дорослих, первісні юнаки та дівчата часом мусили жити в суворих умовах та проходити непрості випробування, що готували їх до дорослого життя.

Чого має навчитися ваша дитина, щоб бути готовою до дорослості? Поговоріть про це, дізнайтеся її думку й поділіться власним баченням.

Можете погратися в різні ініціації:

1. ініціація до самостійного перебування вдома (можна перевірити навички замикання й відмикання дверей, користування побутовими приладами, дії в різних нестандартних ситуаціях тощо);
2. ініціація до готування їжі (дитина може приготувати певну страву під наглядом дорослого, а потім повторити процес уже самостійно);
3. ініціація до появи нового смартфона (перевірка навичок відкладати гаджет у будь-який момент, сідати обідати без смартфона, піклуватися про збереження його цілісності тощо);
4. ініціація перед заведенням домашньої тваринки (можна запропонувати для початку доглядати за іграшкою або яйцем — щоб воно залишилося цілим після різних «маніпуляцій турботи»).

Важливо, щоб випробовування були посильними і водночас «на виріст», демонстрували серйозність і відповідальність більш дорослого періоду.

Запитання для обговорення

1. Як, на твою думку, може змінитися життя людей на планеті, якщо знову настане льодовиковий період?
2. Мерзлота — це:
   – холодна пора року;
   – промерзла товща землі;
   – вміст морозилки;
   – діти, що повертаються з зимової прогулянки.
3. Куди доходив льодовик?
4. Навіщо тварини мігрують?
5. Викопні люди називаються так, тому що:
   – викопували собі житла-землянки;
   – викопували корінці для харчування;
   – у сучасному світі їх немає, є лише їхні викопні рештки;
   – вони першими почали викопувати могили для поховання.
6. Скільки видів людей зараз живе на Землі?
7. Звідки ми маємо відомості про прадавніх людей?
8. Де найкраще шукати рештки первісних людей?
9. Навіщо стінки розкопів роблять рівними?
10. Що для археологічних досліджень важливе, окрім самої знахідки?
11. Навіщо археологи граються у первісних людей?
12. Як біологія і фізика допомагають археології?
13. Який спосіб добувати їжу здається більш надійним — мисливство чи збиральництво? Чому?
14. Чи було в давніх людей дозвілля? Як вони його проводили?
15. Чому у відлигу буває холодніше, ніж у мороз?
16. Чи може бути матеріал твердим, але не міцним? А міцним, але не твердим?
17. Завдяки чому списометалкою вдавалося закинути спис далі, ніж рукою?
18. Чому печерних людей так назвали?
19. Як археологи дізнаються про одяг давніх людей?
20. Чи могли давні люди малювати не лише всередині печер, а й зовні? Чого ж тоді малюнки знаходять переважно в печерах?
21. Чи були в тебе такі події в житті, після яких ти почувалася (почувався) дорослою (дорослим)?

Історичний контекст

У другій половині VIII століття до Р. Х. в Елладі стояла проблема перенаселення. Тому греки були вимушені шукати кращої долі на чужині. Так почалося грецьке розселення. Кожне місто (або по́ліс, як називали його давні греки) ставало метрополією і засновувало свої колонії. Переселялися греки способом каботажного плавання, тобто ішли судном так, щоб тримати берег у полі зору. Елліни заснували колонії фактично по всіх берегах Середземного, Чорного, Мармурового та Азовського морів.

Метрополією, яка створила колонії в Північному Причорномор’ї, є Мілет (нині на території Туреччини). Нам відомі такі міста-колонії: Борисфен (на о. Березань), Ольвія (Миколаївська обл.), Тіра (Одеська обл.), Херсонес (Севастополь, Крим), Керкінітида (Євпаторія, Крим), Пантікапея (Керч, Крим), Калос-Лімен — у перекладі «Чудова гавань» (північніше Євпаторії, Крим) та інші.

Як бачимо, багато античних міст-колоній продовжують життя як сучасні міста чи поселення. Наприклад, на місці Тіри стоїть сучасне місто Білгород-Дністровський, на місці Ольвії — сучасне селище Парутине тощо. Під час поділу Римської імперії на Західну та Східну (її ще називають Візантією) еллінські міста перейшли до останньої. Грецькі ж міста в Україні залишилися тільки в Криму. А вже пізніше, у ХІІІ столітті, підпали під владу монголів, що прийшли зі сходу. Після цього на короткий термін, у ХІV-XV столітті, утворили власну державу Феодоро, яку згодом поглинули татари, що створили власне Кримське ханство. Вже у другій половині ХVIII століття його знищила Російська імперія. Православне населення держави вона вивела і переселила в Надазов’я. Так із Криму вивели 18 тисяч греків і заселили їх у місто Маріуполь та у понад 20 селищ.

Доторкнутись до полісів давніх греків можна і тепер. Наприклад, у Тірі й Ольвії проводяться археологічні розкопки, які можна відвідати в ролі волонтерів. А в Надазов’ї грецька община і дотепер веде активне життя і ділиться своєю культурою зі світом. Варто з’їздити на щорічний грецький фестиваль Мега-Йорти, щоб поласувати місцевою кухнею та взяти участь у традиційній боротьбі «куреш», де переможцю дають цілого бика!

Психологічний супровід

У цьому творі для дітей висвітлено декілька актуальних психологічних проблем дитинства:

1. Туга дитини за домівкою (або тим, що символізує домівку) під час від’їзду.
2. Зіткнення дитини з розчаруванням і марними зусиллями: коли вона не може вплинути на ситуацію і переживає різні неприємні почуття (епізоди довгої дороги, втрати іграшкового коника в морі, сумнівів хлопчика щодо того, чи повернеться він додому).
3. Нудьга у подорожі (сучасні батьки теж із цим стикаються: в аеропортах, на вокзалах, у залах очікування).
4. Тривога перед невідомим.

У всіх цих проблемах ключовою фігурою для дитини виступає дорослий, а саме хтось із батьків. Дитині потрібно опиратися на батьків, щоб гармонійно пізнавати світ і проживати складні емоції. Завдяки підтримці значимого дорослого дитина може проживати безпечно і корисно навіть горювання, розпач і злість. Розгляньмо кожну з проблем.

1. Туга дитини за домівкою

Це закономірне почуття. Метафорично переживається як відлучення від материних грудей. Дім — символ безпеки і комфорту, тому від’їзд із нього природно супроводжується тугою. Проживання цієї туги важливе для дитини, оскільки готує до того, що вона не завжди буде вдома з батьками. Але, знаючи про можливість такої туги, батьки можуть пом’якшити її, стати опорою для дитини під час цього проживання:

• створювати амулети чи талісмани, які будуть нагадувати про домівку (тут мудро зробила бабуся, передавши Несторові мішечок з оливками);
• грати в улюблені ігри, співати пісні з дому, підтримувати певні домашні ритуали (вживання продуктів, які є вдома, полегшувало адаптацію героїв до нового місця);
• малювати чи ліпити дім, писати листи додому, пускати паперові кораблики за річкою, щоб вони попливли до домівки — усе це розряджає емоційний фон і дає змогу легше перенести тугу.

2. Зіткнення дитини з розчаруванням

У психології є поняття марності. Воно означає усвідомлення некомфортної даності, на яку, однак, наразі дитина не може вплинути: коли їй хочеться цукерку, а в цей момент не дають, коли хочеться ще погратися, а пора спати, коли хочеться снігу, а його немає. Розуміння і відгорювання марності — важливий момент у становленні світогляду дитини і усвідомлення недосконалості світу. Якщо дитина не стикатиметься з марністю, то не зможе адекватно оцінювати свої можливості й обмеження, які є у всіх. Вона може реагувати на марність по-різному: істериками, злістю, спротивом. Але найкращий спосіб прожити складне відчуття марності — це сльози. Саме вони означають прийняття складної даності, з якою не хочеться, але доводиться погоджуватися. Сльози свідчать про прийняття своєї вразливості, але водночас і про пошук ресурсу та своєї сили. Ключовою тут є можливість опиратися на дорослого — когось із батьків. Їхня підтримка дає змогу просумувати і зберегти внутрішню силу. Батько, який пожартував про втраченого коника як дарунок морю, не підтримав Нестора у його горі, але міг би поспівчувати і ту саму думку озвучити пізніше, після розділення із сином почуття розпачу. Наприклад, фразою «Ех, у мене теж бувають моменти відчаю, коли я втрачаю щось дорогоцінне, це нормально. Але я з тобою, ми разом це переживемо». Водночас мама підтримує сина у його переживаннях і страхові більше не повернутися додому та не побачити бабусі. Їй теж складно, але вона обіймає Нестора і дає йому можливість прожити сум поруч із мамою.

3. Нудьга в подорожі

Дітям не властиво довго і спокійно очікувати, перебувати у нудному одноманітному процесі, наприклад, у багатоденній подорожі морем. Тому для них природно нудьгувати і реагувати на це істериками і сльозами, щоб привернути до себе увагу. У цей момент дітям потрібна підтримка, бо вони тривожаться і перебувають у стресі. Нарікання з боку дорослих тільки підсилюють стрес. Тому краще запастися цікавими розповідями і дорожніми іграми, щоб разом перебути виснажливу подорож. А ще можна придумати кодовий знак, який може подавати дитина, щоб отримати порцію рятівних обіймів, гойдання і поцілунків. Дорослим важливо говорити про те, що їм теж складно дається подорож і просити певного розуміння у дітей. Але водночас такі прохання повинні бути посильними для дітей. Пам’ятайте, що жодна дитина не буде сидіти спокійно більше 15 хвилин, якщо її не примушувати і не залякувати. Інакше вона просто боїться засмутити дорослих.

4. Тривога перед невідомим

Її відчуває будь-яка людина. Але якщо дорослий може це замаскувати під удаваною впевненістю, то дитина проявляє її щиро і відкрито, часом навіть транслюючи тривогу дорослих. Реакції на тривогу схожі з реакціями на нудьгу і марність: істерика, агресія, плач. Ключовою знову є опора дорослого поруч. Тут потрібна і робота зі своєю тривогою, і допомога дитині, щоб вона теж впоралася. Важливо донести їй думку «Мені теж тривожно. Люди бояться невідомого, це нормально. Але я поруч, а разом ми подолаємо будь-що, адже наша спільна сила є суперсилою. Тому ми впораємося з будь-яким викликом!»

Запитання для обговорення

1. В якому місті народився хлопчик Нестор? А в якій країні?
2. Чи була в тебе така їжа, яка раніше зовсім не подобалась, а потім навпаки?
3. Як ти думаєш, чому в родини Нестора було небагато речей?
4. Навіщо кораблі робили з мордами тварин на носі?
5. Чи тобі колись доводилося переїжджати з одного дому в інший? Можливо, навіть з одного міста до іншого? Що ти відчував чи відчувала тоді? А якщо ні, то уяви, якби довелося. Що ти відчуваєш, коли це уявляєш?
6. Які розваги можна знайти на кораблі?
7. Скільки часу пливла морем родина Нестора?
8. Чому Нестор образився на море?
9. Чи зручні штани як одяг?
10. Як так сталося, що нове місто Тіра було настільки схожим на Мілет?
11. Чи змінилося ставлення Нестора до оливок? Чому?
12. Ти відчуваєш світ великим чи маленьким? Чому?
13. Як ти гадаєш, чи Нестор колись повернеться в Мілет?
14. Чи проросте посаджена кісточки оливи?