Історичний контекст
(підготувала Ірина Вишня)
Українська культура — сільська і примітивна. Українська історія — нудна і нецікава. Куди їй до імперської! Он де діячі! Митці! Події!
Приблизно таку думку втовкмачували нам і світу впродовж довгих десятиліть. Перебуваючи у стані колонії Російської імперії (у будь-якому її прояві), українці не могли на повні груди закричати про своє мистецьке чи політичне «Я».
Та українське мистецтво, хоч як його намагалися знищити, придушити або й привласнити, завжди йшло в ногу з сучасністю. Архітектори Василь Кричевський, Опанас Сластьон і Владислав Городецький, скульптори Олександр Архипенко й Іван Кавалерідзе, художники Олександр Мурашко, Олександра Екстер, Михайло Бойчук — усі вони творили українське мистецтво, органічно вписуючи його в загальносвітову канву та передавали ті відчуття, ідеї та сенси, що вирували в тодішньому буремному світі.
Самоусвідомлення нації
А час був справді фантастичним. Кінець ХІХ і початок ХХ століття — це й епоха величезних імперій, що формують єдиний імперський стиль, і ера бурхливого творення поневолених народів, які не лише в політичних маніфестах та акціях, а й у мистецтві демонстрували своє, національне. Українці, як і поляки чи словаки, чекали слушного моменту, аби на уламках імперії побудувати автономію — або й незалежну державу.
«Від Сяну до Дону» декларували територію цієї держави автори вірша, написаного в середині ХІХ століття. Вірш з’явився в підросійській Україні у середовищі молодих прихильників ліквідації самодержавства, для якого не існувало українців — лише невпокорені малороси, яких потрібно силою змусити бути частиною ментальної «єдіной і нєдєлімой».
Вірш став таким популярним і розтиражованим, що потрапив до рук композитора по інший бік Збруча — Михайла Вербицького. Підданий Австро-Угорщини, він написав до вірша музику — і так утілив ідею соборності України в пісні, якій судилося стати гімном нашої держави. Невипадково Вербицький ще й був священником УГКЦ — саме ця церква стане оплотом українськості не лише на колишній території Австро-Угорщини, а й на Наддніпрянщині, де царат зачистив духовне життя до стерильності, виключно під російське православ’я.
Контрасти модернізації
На зламі століть стрімко розвивається наука — модернізація крокує планетою. Європа вкривається мереживом залізниць. Передати вісточку в іншу державу (чи й за океан!) відтепер можна практично блискавично — завдяки радіо й телеграфу чи телефону. З’являється фонограф — і можливість записати людський голос та передати його крізь покоління. Фотографія й кіно наприкінці ХІХ століття стають звичними розвагами для містян. Трамваї, електрика, гасові ліхтарі, ліфти — усе це викликає захоплення.
Та на контрасті зі здобутками модернізації виразніше помітні суспільні проблеми. Висока дитяча смертність, безробіття, зубожілі робітники, брак соціального захисту, дитяча праця, антисемітизм — як побутовий, так і натхненний державою, руйнування сільського традиційного життя… Ці проблеми, звісно, не могли залишити байдужими митців — із їх осмислення постає, зокрема, «Жертва фанатизму» Миколи Пимоненка. У таких умовах совість підказувала багатьом, що треба бути соціалістом, тобто виступати за соціальну справедливість і рівність усіх людей, не дивлячись на походження.
Велика війна
У 1914 році світ поглинула темрява Першої світової війни. Українська соборність видавалася примарною. Адже українці воювали одне проти одного у ворожих — австро-угорській і російській — арміях. Та в чужій війні за чужі інтереси зародилося українське військо — Українські січові стрільці. Виплекані в патріотичних організаціях, як-от «Сокіл», «Січ» або «Пласт», січові стрільці боролися за можливість побудувати власну державу.
Підпорядковані австро-угорській армії, вони гинули й потрапляли у полон, як виявилося, за інтереси Габсбургів — у 1916 році ті чітко дали зрозуміти, що роблять ставку на Польщу коштом українських земель.
Тож, коли навесні 1917 року розпочалась Українська революція, полонені західняцькі «усуси» радо долучилися до створення української армії. Серед них були зовсім юні Андрій Мельник і Євген Коновалець. Разом із колишніми царськими офіцерами, серед яких був Павло Скоропадський, вони й склали ядро професійної української армії.
Державу розбудовувала інтелігенція: журналісти, письменники, історики, економісти. Носії соціалістичних ідей — просвітницьких іще свободи, рівності й братерства — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра вважали, що російські революціонери теж поділяють ці цінності.
Тож від російського Тимчасового уряду Українська Центральна Рада, як і інші крайові національні органи, що оторочили колишню Російську імперію, очікували розуміння та співпраці у формуванні оновленої держави або федерації національних держав. Утім, невдовзі стало зрозуміло, що російський державний діяч — чи ліберал, чи соціаліст, чи демократ — це насамперед син імперії, із якою не бажає розлучатися, хай би навіть вона змінила свою назву.
Мистецтво молодої держави
Поки Українська Центральна Рада намагалась порозумітися з Тимчасовим урядом, відбувалась активна розбудова української державності. І в цьому процесі неабияку роль відіграли візуальні символи. Герб, державна печатка, банкноти, поштові марки — завдяки їм у свідомості суспільства державність набувала втілення. Графіка Георгія Нарбута та Василя Кричевського зробила знак Володимира Великого символом України. І це було суголосно з ідеями передусім Грушевського, який усупереч російським ідеологам доводив, що українці — це не фікція, а народ з корінням, що сягає Руси.
Усвідомлюючи важливість розвитку української культури, митці гуртуються, щоб 1917 року створити Академію мистецтв. Василь Кричевський, Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Олександр Мурашко, Абрам Маневич, Михайло Жук — лише деякі з художників, графіків, скульпторів, архітекторів, що творили нову українську мистецьку реальність.
Тимчасовий уряд у Петрограді змінює більшовицький. Більшовики, імперці по суті, розпочинають війну проти України, ще не закріпившись до пуття при владі в самій Росії. Перша радянсько-українська війна, Крути, маріонетковий уряд — тло, на якому представники УНР підписують договір із Німеччиною та Австро-Угорщиною в давньому Бересті. Український уряд за підтримки австрійців та німців повертає Київ, проте вже у квітні 1918 року відбувається переворот: владу захоплює Павло Скоропадський — колишній ад’ютант російського царя та командувач українських військ.
Та розвиток української культури ані на мить не припиняється. Навпаки: гетьман — а саме так називалася посада Скоропадського — підтримує розвиток українських державних університетів, національної галереї, національної бібліотеки, академії наук. Залишаються незмінними національні символи. Нарбут у цей час створює проєкт великого герба Української держави, майстерно зображаючи тяглість української державницької думки. На гербі зустрічаються два світи — сучасність, позначена тризубом Володимира, та гетьманська спадщина зі шляхтою й гербами козацьких родів.
Знову зміна влади, Директорія УНР, яку стрімко знищує більшовицька навала; білі, отаманщина, польські та румунські війська, інтервенція Антанти, воєнний комунізм — події змінюються з калейдоскопічною швидкістю. На їхньому тлі вирізняється тріум ідеї української соборності — Акт Злуки, урочисто оприлюднений на Софійській площі 22 січня 1919 року, через рік після проголошення незалежности України. Цей момент зображено на графіці Миколи Битинського «Дзвін», у якій митець поєднав наддніпрянського козака та стрільця-західняка, які разом б’ють у дзвін Святої Софії.
Одначе втриматися молода українська державність не змогла. Занадто багато внутрішніх суперечностей. Занадто багато зовнішніх ворогів. Та й у плани іноземних держав, що облаштовували повоєнний світ, незалежна Україна не входила.
Більшовицька пастка
Більшовики захопили Україну, діючи хитріше, ніж доти. Українцям було дозволено будувати власну державу, але під пильним наглядом комуністів. Якісь громадські чи політичні діячі, що плекали українську державність часів національно-визвольних змагань, змирились і залишилися працювати в Україні. Частина з них виїхала закордон, категорично не сприйнявши більшовицьких ідей. І цей виїзд врятував їхні життя.
Адже декларована більшовиками українізація виявилася пасткою. Та до того як вона замкнулася, українське культурне життя буяло.
Людина у Радянській Україні була вільною — творити, жити і працювати. Щоправда, творити, жити і працювати треба лише так, як каже партія, інакше запишуть у «буржуазні націоналісти». Та хто із молодих митців хотів пов’язувати себе з імперською минувшиною? У столиці — Харкові — вирувало культурне життя: Держпром, будинок «Слово», «Березіль» Леся Курбаса, який переїхав із Києва, поети-футуристи. У Києві діяли Олександр Богомазов і Казимир Малевич. Це був розквіт українського авангардизму.
Та, приспавши пильність, радянська машина розкрутила маховик репресій, щоби здолати опір непокірних українців. І якщо українське селянство зламали через Голодомор, змусивши мільйонами життів заплатити за сталінську індустріалізацію, то науковців і митців сталінська система ламала тюрмами й розстрілами. У культурі запанував соціальний реалізм. Відтепер можна було говорити, писати, зображати лише партію, Сталіна та повсякдення пролетаріату, який щасливо живе в державі Рад. Усі інші течії були затавровані.
Когось змусили замовкнути або пристосуватися — й автор гімну армії УНР Павло Тичина почав писати для партії «Трактор в полі дир-дир-дир». Багатьох фізично знищили, не всім пощастило повернутись зі сталінських «виправних» таборів живим, як, наприклад, Остапу Вишні. На руках Сталіна і його виконавців кров сотень українських митців. Сучасне мистецтво просто знищили. Українська культура не мала права вирізнятися — вона мусила лишатися хутірською, примітивною, відсталою.
На українських землях під владою Польщі мистецтво не буяло так, як на Наддніпрянщині 1920-х років, однак і не зазнавало жорстоких утисків, які там відбулись у 1930-х. За підтримки очільника УГКЦ Андрея Шептицького працював Олекса Новаківський. Писав неперевершені портрети Іван Труш. Перші кроки у живописі робив Ніл Хасевич, пізніше відомий як головний графік ОУН.
Знову, як і до Першої світової, українську культуру розділив Збруч. Але тепер до фізичного кордону додався й ментальний: поширюватися «буржуазним» західноукраїнським мистецьким ідеям на схід не дозволяв усюдисущий НКВД. Тим часом наддніпрянських митців те саме НКВД вбивало.
Знадобилася ще одна світова війна та десятиліття боротьби, щоб соборна незалежна українська держава врешті відродилася на мапі світу — і почала повертати своїх поетів, художників, науковців. Стараннями сучасників імена Бойчука, Нарбута, Маневича виринають із забуття. Повертаються до українського культурного простору імена, які привласнила імперія, як-от Малевич чи Екстер. І їхня творчість є чітким доказом: високе українське мистецтво існувало й у ХІХ столітті, й у ХХ, й досі існує.
