«Кожна грудочка землі»
Передмова від авторки
Я пишу цей текст 24 лютого 2023 року в польському місті Кракові, де перебуваю вже рік. Частина моєї родини тепер у Німеччині, частина в Україні, а я — поміж. Ми виїхали з дому в Миколаєві 24 лютого 2022 року під звуки вибухів і гудіння десятків винищувачів, що злітали в небо, — і досі не повернулися. Виїхали на червоній машині, як героїня цієї книжки. І, як і вона, моя племінниця дорогою мала дізнатися багато нових слів, набути нового досвіду. Як і ми всі.
Пишучи цей текст, я не знаю, чи скоро побачу свій будинок, свого тата й бабусь, місця, де виросла й училася, людей, яких люблю. Мої друзі й родина розкидані по різних містах, країнах і навіть континентах. Я вчу кілька мов водночас і не знаю, де буде мій дім завтра.
Ні моя історія, ні історія героїв цієї книжки не унікальні — таких в Україні тепер мільйони. Війна за існування почалася для нашої держави не 2022 року — вона точиться вже не одне століття. Бо ж, звісно, Україна з’явилася не після розпаду Радянського Союзу: Кий, Щек, Хорив і Либідь заклали Київ понад 1540 років тому, саме один з київських князів, Юрій Долгорукий, заснував Москву, а козаки століттями провадили самостійну зовнішню політику й захищали кордони Гетьманщини. Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація намагалися знищити Україну як країну, стерти її культуру, мову, історію протягом сотень років.
Емський указ російського імператора Олександра II 1876 року обмежував використання української мови в більшості сфер життя. Вожді Радянського Союзу морили українців голодом тричі (1921–1922, 1932–1933 і 1946–1947 роки) — три штучні голодомори пережила найродючіша у світі земля. Українську мову знову й знову забороняли, за неї розстрілювали. «Розстріляне відродження» — це історія сотень письменників, театралів й інших культурних діячів, яких фізично знищила радянська влада. Крім того, українські землі заселили людьми з різних куточків СРСР — таке «змішування» дало свої результати.
Як наслідок, після розпаду Радянського Союзу 1991 року українці знову — не вперше — мали віднаходити свою ідентичність. Але через довгу історію заборон і винищення ми десятиліттями після розвалу СРСР вважали російську мову другою «рідною». Травмовані й настрахані, ми були привчені боятися власної культури.
Проте громадяни країн СРСР ніколи не були одним народом. Як литовці, естонці чи грузини, як усі, хто колись був частиною Союзу, українці — окрема нація із власною мовою, культурою, історією.
Утім, Російська Федерація продовжувала «наглядати» за політиками незалежної України. І, коли 2013 року український народ вийшов на майдани і заявив, що обирає рух до ЄС, а отже, від Росії, президент Владімір Путін вирішив це незаплановане відхилення придушити — як це робили завжди.
Тогочасного Президента України Віктора Януковича контролював Кремль. Янукович віддав наказ про розстріл мирних мітингувальників на Майдані Незалежності в Києві. Це призвело до загострення протистояння і зміни влади в Україні. Відтак Путін перейшов до рішучих дій на найближчих до Росії українських територіях, де проживала найбільша кількість російськомовних українців. Для Росії було важливо створити враження, що українці «повстали», щоб приєднатися до РФ, хоч насправді й на східних територіях відбувалися мітинги під українськими прапорами. Швидко й підступно росіяни окупували Кримський півострів, де одразу ж почали репресії проти корінного населення — кримських татар.
Далі було «проголошено» дві «народні республіки» — Донецьку й Луганську. Не визнаючи, що російські військові є в Криму і в цих двох областях, Путін посилався на захист «російськомовного населення» і його утиски з боку українців. Російських солдатів називали «зеленими чоловічками», бо ж офіційно їх в Україні «не було». Так їх називає і Соня — героїня цієї книжки.
Події книжки починаються саме в цій точці історії — у 2014 році. Перші «переселенці», біженці, які переїздили в межах країни, з’явилися саме тоді, коли росіяни неофіційно захопили частину Луганської і Донецької областей і розпочалася Антитерористична операція з боку України. Потім вона перетворилася на ООС — Операцію Об’єднаних сил, а вісім років по тому, 24 лютого 2022 року, відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну.
Отже, коли я писала цю книжку, війна на Сході України тривала вже багато років — утім, війною її, окрім українців, ніхто не називав, бо ж Російська Федерація так і не взяла на себе відповідальності за окупацію Донецької і Луганської областей.
Україна вже рік чинить опір — звільняє нові й нові території, втрачаючи натомість тисячі життів. Декілька міст майже стерті з лиця землі. Росія обстрілює цивільні об’єкти: школи, лікарні, житлові будинки. Ми опинилися в реальності, де нормою є те, що тисячі людей живуть у метро й підвалах, виходячи назовні лише ненадовго, поміж тривогами. Наші міста, такі як Маріуполь, Харків, Чернігів, Ірпінь, Буча, Гостомель, стали відомими на весь світ — через злочини, вчинені російськими військовими. Це змушує нас наголошувати: події останніх років не лише «війна Путіна», а продовження політики, яку Росія вела щодо України століттями.
Ми із Сонею розділили цю історію: вона з 2014–2016 років, а я — із 2022, як мільйони інших українців, що змушені були покинути свої домівки. Сотні українських дітей пережили те, що й героїня цієї книжки: вони поїхали з дому, розлучилися з друзями, залишили свої садочки, школи, улюблені іграшки, рідних. Мільйони українців, як говорить героїня цієї книжки, «роз’їхалися» по всьому світу. Хтось став переселенцем у власній країні, хтось отримав статус гостя чи біженця в чужій. А хтось під звуки сирен ховається від ракет у бомбосховищах шкіл чи в метро.
Сотні тисяч українців, дорослих і маленьких, продовжують втрачати найдорожче, рушають у невідоме, чекають тат і мам з війни, а ті невпинно відстоюють і повертають кожну грудочку нашої землі.
Чи може все те, що я описала, бути контекстом дитячої книжки? Так, бо, коли забувати історію, сприймати її як далеке минуле, вона повторюється — знову і знову.
Психологічний супровід
У віці 3–4 роки в дітей починається період «чомучок», коли вони активно цікавляться всім довкола: «Чому трава зелена?», «Чому я народився/лася?», «Чому є день і ніч?». Батькам доводиться багато пояснювати, проте є теми, для яких дорослим буває складно дібрати слова. Ця книжка допоможе щиро й доступно розказати про складні травматичні події війни Росії проти України.
Насамперед вона стане у пригоді всім, кого з родинами безпосередньо торкнулась війна: захисникам, медикам, добровольцям, волонтерам, переселенцям. Безпечне пояснення простими і зрозумілими словами передає сенси подій дітям, а батькам підказує корисні стратегії і механізми, щоб і самим не втрачати опору. У книзі описано кілька стратегій пропрацювання (проживання) травматичного досвіду.
Повномасштабна війна показала нам, що не говорити на складні теми неможливо. У цій книжці дорослі знайдуть приклад того, як розтлумачити непрості речі на доступному дитині рівні: елементи гри згладжують найнебезпечніші для психіки моменти, але водночас розповідь лишається максимально чесною.
Ця історія написана для того, щоб простими словами пояснити дітям, що відбувається, щоб проговорити травми, щоб вибудувати діалог. Як учасники подій, діти більше не можуть залишатися осторонь, а ми, дорослі, не можемо замовчувати правду чи лише розповідати казки. Досвід українських дітей потрібно опрацьовувати. Вони чули й бачили чимало страшного. І ми повинні дати їм інструмент, який допоможе із цим розібратися, слова, якими можна визначити пережите. Ми маємо відповісти на запитання, скільки б їх не було.
Дітям, які не зазнали найбільш травматичного досвіду, також потрібно допомогти зрозуміти, що відбувається, аби вони розвинули співрозуміння, співпереживання, прийняття тих, кому пощастило менше.
Насамперед книжка стане в пригоді всім, чиїх родин безпосередньо торкнулася війна: захисникам, медикам, добровольцям, волонтерам, переселенцям і біженцям. Безпечне пояснення простими й зрозумілими словами передає сенс подій дітям, а батькам підказує корисні стратегії і механізми, щоб і самим не втрачати опори. У книзі описано кілька стратегій пропрацювання (проживання) травматичного досвіду.
Психічна травма — це глибокі й неприємні переживання, пов’язані з травматичними життєвими подіями, накопичення збуджень і емоцій, з якими людина не може впоратися. Щоб зберегти відчуття безпеки й цілісності, наша психіка вмикає певні захисні механізми, які оберігають нас від страждань. Таких механізмів є декілька, проте не всі вони справді ефективні, тому часто призводять до різних розладів, страхів, психічних порушень. Однак є хороша новина: ми можемо мінімізувати вплив будь-яких травматичних подій, перейнявши продуктивні стратегії. Розгляньмо деякі з них.
Розгляньмо деякі з них:
У дитинстві гра є важливим елементом розвитку й пізнання. Через ігри діти приміряють на себе різні образи: професійні (лікарі, продавці, перукарі, вчителі, учні), сімейні (мама/тато, тітка/дядько, сестра/брат), художні (з казок, книг, фільмів) тощо. Під час гри вони перевтілюються і переймають поведінку, риси характеру й манери інших людей. Таким чином діти розширюють межі й спектр власних поведінкових реакцій, емоцій і досвіду.
Завдяки грі нейронні зв’язки допомагають проєктувати в життя реальність, яка відповідає певній ігровій ролі. Наприклад, якщо ми «граємо роль» упевненої людини, то і в реальності згодом будемо впевненими.
Збереглися розповіді про єврейські сім’ї, які весь час грали з дітьми в гру, у якій створювали альтернативну безпечну реальність, щоб уберегти їх від травми Другої світової війни. Вони пояснювали події простими словами й образами, співали, фантазували. Дітям важче впоратися зі складними емоціями й переживаннями, ніж дорослим, тому гра допомагає не перевантажувати дитячу психіку й не формувати травматичних спогадів.
Мама Сонечка теж використовує цю стратегію. Під час обстрілів вона пропонує дітям погратися в хованки у льосі, а коли доводиться спати на матраці, покладеному на картоплю, — розповідає казку про принцесу на горошині. Коли Тато лежить у тяжкому стані в лікарні, Лікар вигадує, що він грає в гру «Хто кого переспить»; блокпост із військовими перетворюється на коридор з татами, а протези — на нові швидкі ноги. Діти до певного віку не здатні повною мірою осягнути й витримати сильний стрес, страх, тривогу, біль, горе — тому гра може створити відчуття безпеки, контролю. Перетворюючи події на гру, ми не намагаємося забути їх чи знецінити, а лише відкладаємо усвідомлення до моменту готовності.
Спробуйте пограти з дітьми, вигадуючи ігрові назви звичайним процесам. Це розвиває уяву й тренує навичку бачити прекрасне в буденних деталях.
Наприклад:
миття посуду — рятувальна операція «Чистота»;
чищення зубів — «чухання» щіткою;
вкладання спати — підйом на борт корабля країни снів тощо.
Так само ігрові назви можна давати не дуже приємним процесам, які викликають у дитини тривогу: похід до лікаря, виступ на сцені, прибирання іграшок.
Раціоналізація — один із найпоширеніших механізмів захисту психіки. Щоб захиститися від болючих переживань, ми вмикаємо логіку. Замість того щоб відчувати злість, ми ведемо із собою діалоги, намагаючись пояснити й зрозуміти її причини. Коли раціоналізація відбувається без проживання емоцій (особливо складних, як страх, сум, злість), то нереалізовані почуття накопичуються, створюючи внутрішню напругу. Героїня книжки каже: «І от через те, що Тата тоді так довго не було, я взялася пояснювати Кактусу всякі складні речі», — це приклад стратегії раціоналізації. Діти приблизно до 10 років здебільшого орієнтуються на батьків, убачаючи в їхніх реакціях, позиціях і думках істину. Тому часто діти копіюють механізми поведінки батьків чи близьких родичів (наприклад, «пояснення» героїня перейняла від Дідуся).
Мама вдало використовує цю стратегію, даючи дітям змогу прожити емоції в безпечний спосіб («Мама каже, коли сумно, то можна поплакати», — водночас у родині практикують «п’ять хвилин посміхеньок»). Раціоналізація корисна, але без усвідомлення емоцій є ризик ще більше травмуватися. Безпечна раціоналізація може відбуватися за такою схемою:
- Що зараз відбувається?
- Що я при цьому відчуваю?
- Що я можу зараз зробити?
Ці питання можна використовувати як рефлексію для усвідомлення й «заземлення» — відчуття присутності в моменті, спокою і безпеки.
Тьотя Катя, Гречечка, Миша, Дідусь і Бабуся — усі вони підтримують родину Сонечка. У мозку є центри, які відповідають за соціальні зв’язки. Відчуття підтримки й зв’язку, приналежності до певної групи дає нам відчуття безпеки.
Навіть якщо близькі люди перебувають далеко, ми можемо зберегти зв’язок із ними. Є китайська легенда про червону нитку, якою ми пов’язані з дорогими для нас людьми. За мотивами цієї легенди можна разом з дитиною створити символи-амулети й подарувати їх друзям і родичам на згадку. Це можуть бути браслетики, брелоки, іграшки тощо. Зараз такою «червоною ниткою» став Інтернет, тож можна бачити одне одного по відеозв’язку чи довго говорити по телефону.
У будь-якій ситуації ми маємо вибір: піддатися обставинам і здатися чи прийняти виклик. Спробуйте зробити таку вправу: протягом однієї хвилини порахуйте, скільки зелених речей бачите довкола себе. Коли час спливе, не підглядаючи, скажіть, скільки червоних речей ви помітили? Коли ми фокусуємося на якійсь думці, то схильні бачити підтвердження лише на її користь. Ігноруючи різноманіття й можливості, ми звужуємо сприйняття. Добре, що ми можемо робити вибір і тримати у фокусі те, що нас підживлює.
Позитивна переоцінка — це підсвічування сприятливих аспектів, яке допомагає зберегти чи відновити ресурсний стан — почуття сили, наповненості, вдячності. У книзі батьки Сонечка якраз роблять вибір на користь життя: Мама передає дітям позитивні установки («Ми все зможемо, бо ми разом», «Люди можуть усе»), а Тато долає травму й починає займатися бігом. Інколи ми не можемо змінити ситуацію, проте завжди можемо вплинути на своє ставлення до неї.
Практикувати позитивну переоцінку можна за допомогою ігрової вправи «Зате…». Для будь-якої неоднозначної ситуації необхідно придумати позитивну сторону, використовуючи слово «зате». Наприклад: «Пес погриз іграшку, зате тепер я маю місце для нової»; «Нам вимкнули світло, зате ми всією родиною пограли в настільну гру й поспілкувалися». Така вправа фокусує на хорошому, не знецінюючи негативного досвіду.
Важливо пам’ятати, що, навіть якщо не вдається заспокоїти дитину, ви завжди можете розповісти їй, як справляєтеся самі. Діти переймають наші стратегії і механізми поведінки й користуються отриманими порадами.
Як ще можна допомогти дітям впоратись зі складними переживаннями:
Арт-терапія
Малювання, написання листів, виготовлення будь-чого власноруч — усі творчі процеси вмикають підсвідомість і дають змогу вивільнити почуття чи скинути напругу. Заохочуйте дитину до творчості, якщо їй це подобається. Можна обговорювати малюнки, придумувати про них історії, зображати настрій. А ще це чудовий привід провести час разом.
Тактильність
Батьківські обійми на фізіологічному рівні стимулюють викид певних гормонів, що дають відчуття безпеки й спокою. У нас є особливе місце між лопатками, дотики до якого найвідчутніші. Якщо дитина переживає стрес, частіше обіймайте її і погладжуйте. Цей вияв піклування й любові найдавніший — він дістався нам у спадок від пращурів.
Робота з психологом
Якщо ви помічаєте, що рівень тривоги не знижується, варто звернутися до спеціаліста. Фахівець допоможе знайти індивідуальний підхід і підкаже, що робити батькам. Зараз є безкоштовні консультаційні центри, програми психологічної підтримки тощо.
Запитання до тексту
- Через що люди можуть роз’їхатися?
- Чи завжди існували кордони, які ділять землю на нашу й не нашу?
- Що робиш ти, коли тобі сумно?
- Чи можуть дорослі плакати?
- Чи потрібно сумувати?
- Хто такі переселенці і чим вони відрізняються від не переселенців?
- Чи можна продовжувати дружити, якщо ви «роз’їхалися» з друзями чи рідними? Як це зробити?
- Для чого татам малюнки?
- Як допомогти татам відчути себе потрібними, коли їм сумно?
- Що таке «п’ять хвилин посміхеньок»?
- Які пісні ти б співав/співала в машині, щоб себе розвеселити?
- Які цікаві історії з дитинства ти пам’ятаєш?
- Чому чоловічків назвали «зеленими»?
- Чому бабусі дозволяли Сонечку рвати черешні, абрикоси й сливи у своїх садках?
- Чому Сонечко більше не любить грати в дженгу?
- Що таке блокпост?
- Що означає «мати порох у порохівницях»?
- Чи можливо всім подобатися?
- Що таке «таблетка»?
- Чим займаються волонтери?
- Хто такі ветерани?
- Що означає «берегти одне одного»?
Видавничо-освітній проєкт “Портал” Всі права застережено | © 2023