Сучасна проза України : Лють

4 reviews for Сучасна проза України : Лють

1. 

   Rated 3 out of 5

   Tasha – 19.08.2023

   Давно чекала електронну версію цієї книги (бо гарно порекламували і класно написали анотацію), тож, здобувши, прочитала за два вечори.Прочитала і маю стійки вайби «За спиною», які друга частина трохи розвіяла, та все ж не зовсім.По-перше, книга написана так, ніби війна вже скінчилась. Від примітки про 26 нарахованих російсько-українських війн з датами останньої 2014-2022 (що це взагалі?) до епілогу і післяслова, яке починається з «ми билися» (а зараз вже немає більше потреби, перемогли?).По-друге, ок, відверті сепари отримують те, що прикликали — з цим сучукрліт більш-менш визначився і вже не рефлексує. Проте щодо поціновувачів «вєлікай культури», особливо якщо це симпатична дівчина, ще мають сантименти. Автор ніби й намагається сказати, що нам не потрібна русліт, але дивно це робить: «толстоєвські лайно, бо у їхніх творах суцільна архаїка і половина слів незрозумілі». Дуже сумнівний аргумент з дуже прогнозованою відповіддю.В той же час автор голосом свого героя пише: «Від роciйських ракет і снарядів масово потерпатимуть етнічні росіяни, яких близько двадцяти відсотків, тобто кожен п’ятий, у російськомовних Харкові, Херсоні, Миколаєві, Маріуполі. Якийсь диявольський глум, бо це і стане розплатою за «русскій язик», «повернення до лона русскава міра», за любов «к русскай культурє», за небажання більшості із тих людей жити за законами цивілізованого світу.» Оце серйозно? Кожен п’ятий? Серйозно, блд?Стеблівський дописав свою книгу у жовтні 2022, коли Запоріжжя ще не розстрілювали балістикою, а то, певно, і воно б до «етнічних» потрапило.По-третє, крім наративу «найбільше обстрілюють тих, хто сам кликав руській мір», маємо й інші стандартні стереотипи різного рівня огидності: «Ох, ці жінки» (ніби всі чоловіки від народження наділені огого розумом і послідовністю), «секс, особливо для чоловіків, — це справжній капкан!» (всі жінки у романі, до речі, стрункі красуні з пишним волоссям, 10 з 10) і «Як бібліотекарям вдається зібрати таку кількість людей на заходи?» — ніби бібліотеки все ще живуть у доелектричну епоху, не мають сторінок у соцмережах і взагалі до них ніхто не ходить. Думка, можливо, зрозуміла для мешканця великого міста, але ж автор народився у Звенигородці.Окремо — розділи про російського солдата Єгора, якого автор намагався подати як «та ви подивіться на цих чмонєй, вони ж убогі», але вийшло трохи як ніби з жалістю «ну вони ж іншого життя не бачили, гарного прикладу не мали, що з них взять. А так-то люди нормальні, он, навіть “фашистку” не вбили». На мене, зараз той час, коли, можливо, навіть треба згустити краски, а не намагатися «панять і прастіть». Давайте ми спочатку виживемо, а потім будемо розбиратися у сортах. Або не будемо.Повеселило, що Єгор знає «Політ валькірій», бо разом зі своїм взводом в увалі дивився «Апокаліпсіс сьогодні». Гм-м-м. У білоруських ��ісах дивились? Фільм 1979 року про жахи війни, який навіть деякі критики вважають претензійним і який аж ніяк не розважальний?По-четверте, роман складається з окремих клаптів: ось ніби художний текст про героїв, і раптом розділ про «правильні» берці. Ось розділ, де розповідь ведеться від імені Віка, а ось розділ, де про нього автор пише у третій особі (є навіть розділ, де особи несподівано чергуються). Ось знову художній текст, а ось ні сіло ні впало окремі замальовки про зовсім інших рандомних людей.Не сага, більше начерки, якими автор поспішав поділитися по гарячих слідах.По-п’яте, книзі не завадила б гарна вичитка. Бо ось у розділі 25 Еля їсть шоколад і «смакує віскі», а через кілька сторінок у розділі 27 виявляється, що вона зовсім не вживає алкоголь і навіть каву не п’є. Ось Гарич описує, як правильно облаштовувати окопи під Олексіївкою, а через кілька сторінок його підрозділ перекидують… під Олексіївку. В одному реченні Данила стає Денисом. Пропущена зноска 73 про татуювання. І зноску на вірш Жадана можна було б зробити. Редіс, який періодично стає Редисом, це взагалі йобаний стид, пані редакторко. Як і NLOW, бо NLOW — це бренд одягу, а зброя називається NLAW: Next-generation Light Anti-tank Weapon.А чи є тут хоч щось, що сподобалось?Так.Автор використовує справжню переписку з азовцями, справжнє Великоднє вітання, справжні випадки — це зафіксовані історичні свідчення про героїзм українців, цінна річ. Нам є чим пишатись і ми маємо це знати і пам’ятати.Розповідає про волонтерство — це важка робота, не просто «запостити щось у фейсбуці». Маємо долучатися і допомагати.Оспівує нашу справедливу лють.І ще оце був дуже гарний момент:«Але то заєць, його інколи шкода».

2. 

   Rated 4 out of 5

   Igor Mogilnyak – 04.09.2023

   4+☆ Історично все описано цікаво, але натрапивши на єдиний відгук, де відмічені всі неточності то можу тільки погодитися – є грубі, а на якісь можна закрити очі. Під час читання є напруга у всіх подіях, у порівнянні з книгами Кокотюхи про війну, ця якась сумбурна, але в той же час норм все заходило. Всі прописані гг мені сподобались, а Елю можна було зразу на болота відправити, задовго її автор тримав у сюжеті, вже і я її тупості злився, Вік має сталеві нерви таке слухати. Відвик від моsкалsкого язика у книгах, всі розділи про окупантського солдата автор пише язьіком… напрягало це також, але вже. Цікаво, читати можна і треба. Рекомендую.

3. 

   Rated 4 out of 5

   Viktoria Tytarenko – 15.12.2023

   “Ненависті ми не малиМи відчували лють”Всі ви, мабуть, знаєте як тяжко писати відгуки на книги про вiйну. Особливо ту вiйну, яка йде зараз. Яка забирає життя не дивлячись на те, хто ти – вiйськовий чи цивiльний, чоловік, жінка чи дитина. Неважливо де ти знаходишся, в самому пеклі чи в тилy, вдома чи на роботі, а може в гостях… адже від вiйни не застрахований ніхто.Саме про це і йдеться в книзі Євгена Стеблівського “Лють”, яка буквально недавно, вийшла у видавництві Одними з головних героїв книги є троє колишніх однокласників. Після повномасштабногo втoргнення, один з них із своїм дідусем йде на фрoнт захищaти країну. Другий опиняється в Ірландії де активно допомагає волонтерствoм.Третій свідомо залишається в oкупації під Бородянкoю.Паралельно автор розповідає і про долі інших, другорядних героїв – хлопців з ТрO, мисливця, який ганявся за танкaми, літнього бджоляра, який удо��рив український ґрунт трьома oкупантами… І про Азoвсталь, про людей зі сталi…Ще автор додав до роману одного “цікавого” персонажа, який є окупантoм. Типу він нічого не знав і бла бла бла… Всі ми пам’ятаємо, як вони нічого не знали. Але це ще не все, тут також є одна “унікальна” героїня, через яку я себе зупиняла на читанні і відкладала книгу, адже мене на стільки тригерило, що просто не передати словами. Щоб було краще зрозуміло, вона була прихильницею “вєлікой рускай культури” і розповідала що “расіянє нам нічєго нє здєлают, ані нє будут нас убівать,ані прішлі нас спасать ат бєндєравцев” Жах просто.Але ж одночасно я розумію,що дійсно були такі,які чекали…В анотації зазначено, що це сага про всіх нас на початку повномасштабногo втoргнення.Але я не можу з цим погодитися.Це більше схоже на начерки, на окремі розділи, які автор старався якнайшвидше зафіксувати.Мені дуже сподобалося те,що в книзі автор використовує справжню переписку з бiйцем Азовсталi.Перед деякими розділами автор використовує справжні дані,які ми всі дійсно отримували напередодні втoргнення.І це дуже круто,адже це вже наша історія і те, що ці згадки використовують в книгах, заслуговує поваги.Якщо коротко про враження, то книга хороша, але не для всіх і кожного, бо психологічно читати тяжко.

4. 

   Rated 4 out of 5

   Ekaterina Kosinskaya – 28.04.2024

   Однозначно варто прочитати. Історії, що чіпляють ..