Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор

Цей проект виник як результат візуального дослідження з використанням постфотографічних практик, присвяченого сучасним побутовим проявам історичних травм ХХ сторіччя, а також репрезентативним можливостям фотографії як медіума у представленні травматичних подій.

Щоразу, коли я з будь-якої причини викидаю їжу, відчуваю за це сором. Ніяких логічних підстав у цього відчуття немає — я цілком можу собі дозволити не з’їдати те, чого не хочу їсти, і цим не можна комусь допомогти або когось врятувати. Це просто залишки їжі на тарілці — та мені все одно соромно.

Це відчуття укорінене не в логіці, а, скоріше, в моїй постпам’яті (за терміном Маріанни Гірш): в дитинстві бабуся розповідала мені різні історії зі свого життя, і серед іншого траплялися теж спогади про Голодомор. І цей сором за викинуту їжу походить якраз звідти, з історій про те, як моя родина пережила цей голод.

Щоб якось це проілюструвати і розібратися в цьому відчутті, протягом двох місяців ми документували сліди всієї їжі, яку викидали. Потім з цієї документації зробили колажі з фрагментами знайдених світлин, на яких присутні елементи пейзажу.

Чому пейзаж? Бо, на відміну від слідів, що їх залишив голод в нашій (як і багатьох інших українців — нащадків тих, хто пережив Голодомор) постпам’яті, слідів у фізичному просторі не залишилось — на відміну від переважної більшості інших колективних травм, які далі існують у ландшафті як місця пам’яті.